ВИХІД ІЗ ЗАЛЕЖНОСТІ ВІД ЛЮДИНИ. ЯК ЗНАТИ, ЩО ЦЕ ПРАВИЛЬНЕ РІШЕННЯ І ЧОМУ ТАК ВАЖКО?

Доброго дня.
Дуже дякую за вашу увагу, відповіді і питання. Відчула величезну підтримку, розуміння! Вдячна за це, мене це підтримує і дає надію.

Сумніви все ще є. Більше зараз сумніви не щодо того, чи варто, а щодо того, чи зможу, як впораюсь, чи доведу рішення до справи.
Чому сумніваюся – тому що бажання, наміри розлучатися були і раніше неодноразово, але я досі в цьому шлюбі. Досі не змогла втілити намір, постійно втікала від цього рішення, ніби щось ставало на заваді – то діти дуже малі, то хворіли, то я хворіла, то проблеми у відносинах з іншими людьми, то пандемія, то війна, то здавалося ніби відносини налагоджуються...

Думаю що варто. Перш за все тому що вся ця ілюзія влаштованого, звично комфортного життя яке вже є в цій сім'ї, а також те, який мій чоловік нібито молодець і все наче робить правильно і добре – це для мене просто мішура, це сміття яке замилює погляд, ховаючи суть. А суть така, що в цих відносинах я ніколи не можу розслабитися, не можу спокійно довіряти. Я постійно насторожі, а тому перенапружена і не ефективна ні в чому, існую в режимі виживання, на межі, не розвиваючись, не проявляючись, замикаючи себе невідомо для чого. Я не справляюся, більше не можу.

Так, можна сказати що я так неправильно вибрала чоловіка і так неправильно будую стосунки, неправильно поводжуся і взагалі сама все псую, тому що в мене в родині був неправильний приклад побудови відносин. Ніби так і є, моя родина дуже деструктивна, тому я звідти і втекла так швиденько як могла, щоб побудувати свою нормальну сім'ю. Але ось що. В мене більше немає ілюзій, що я оце навчуся правильно поводитися і в цій сім'ї в мене щось чарівним чином зміниться. Ні. За 10 років я вже стільки всього прожила і перепробувала. Не вміла правильно? Якби можливо було, то я б не змінила ситуацію до кращого, адже заради свого ж блага? Чи я не шукала можливості змінитися?

Я дуже хочу вірити, що мій чоловік – пречудова людина. Я дуже хочу щоб так і було. Адже це батько моїх дітей. Я б рада допомогти йому досягати ще більших успіхів у всіх напрямках.

Але. Зараз я хочу що є сили розізлитися на все, вибачте, лайно, яке мені довелося проковтнути за ці роки сімейного життя. Скільки було неприпустимих для мене моментів, які довелося прожити, тому що не було іншого виходу. Тому що хотілося зберегти гарну нормальну сім'ю. Тому що ні, не можна було спокійно обговорити і вирішити в моменті, тому що з цією людиною не можна виражати невдоволення, інакше у всьому винною і поганою, неправильною, неадекватною в результаті була б я, і я мала б загладжувати ситуації. Дрібниці, які я постійно неправильно сприймаю, ага))

Йому була потрібна покірна безмовна жінка, яка нічого не зробить наперекір його комфортному існуванню. А мені була потрібна підтримка і турбота. Яку я на жаль сама собі не вміла дати.

Я не стану брехати, щось хорошого було в цій сім'ї. І турбота теж. Досвід. Я вижила і маю двох чудових дітей. З ними я вчуся любити і піклуватися, я вчуся бути людиною кожного дня.

Зараз я за ці кілька днів, відколи написала тут про це, якось ніби змінилась, наче тумблер переключився: я стала відстороненою від чоловіка, менше зациклююся на ньому, відлипла від нього. В результаті він почав проявляти більше уваги, інтересу до мене. Став обережнішим, ніби більше старається догоджати. І зараз я боюся, що така зміна його поведінки може бути хибно сприйнята мною як налагодження стосунків, наче я ось нарешті отримала що так хотіла. Але ж я знаю, розумію, що зараз він відчуваючи незвичну відстань між нами таким чином старається повернути контроль над ситуацією. Я знаю, я відчуваю, я це вже проходила не раз. Я знаю, що коли я знову буду віддана йому, то все буде як раніше. Я не хочу гратися в котики-мишки. Я хочу зближення тоді, коли я рухаюсь назустріч, а не коли віддаляюся. Коли я його потребувала і була всеціло віддана – він віддалявся. Я більше не хочу цих ігр.

Я більше не хочу зраджувати себе. Більше не можу.