Сексуальне насильство над дітьми

Тут скоріше питання не про те, які дотики нормальні, а які ні. Це дуже глибока тема, і її потрібно починати з статевих відмінностей і сексуальних стосунків між людьми, пояснюючи це дитині відповідно до її віку. А потім уже розповідати про небезпеку, в якій вона може опинитися.

Обов'язково потрібно пояснити дитині, що ніколи не слід:
- наближатися до незнайомих дорослих ближче ніж на метр, особливо якщо вони перебувають у автомобілі,
- заходити в ліфт із незнайомим дорослим або заходити одночасно з ним у під'їзд,
- наодинці йти зі дорослим — як незнайомим, так і малознайомим — як у знайоме, так і в незнайоме місце під будь-яким приводом: подивитися/взяти в подарунок/допомогти вилікувати цуценя чи кошеня, взяти пакет для тата, допомогти в якійсь господарській дрібниці, провести і показати вулицю чи будинок,
- сідати в машину зі знайомими та тим більше незнайомими, навіть якщо вони повідомляють, що «тато/мама в лікарні і тобі терміново потрібно приїхати» (треба пояснити дитині, що спочатку непогано б татові/мамі зателефонувати і з'ясувати, чи все з ними в порядку, а якщо дозвонитися не вдається — поїхати з добре знайомим дорослим, краще — жінкою: наприклад, з сусідкою чи мамою шкільного приятеля),
- НІКОМУ, крім лікаря на прийомі (за згодою та у присутності батьків), не можна дозволяти торкатися своїх статевих органів — і тим більше не можна торкатися нікого зі дорослих чи старших дітей, навіть якщо вони дуже просять і обіцяють щедре «винагородження», навіть якщо це близькі родичі, і навіть якщо вони заявляють, що «всі діти це роблять» або, навпаки, «зараз ти дізнаєшся те, чого не знає і не вміє ще ніхто з твоїх однолітків».

А ще потрібно пояснити дитині, що якщо на неї все ж напали, обманули, залякали і зробили все те, чого робити не мали права — треба розповісти про це тим, кому довіряєш — і якнайшвидше! Часто діти не наважуються сказати матері про дії вітчима, батька чи діда зі страху, що мати просто не повірить або тому, що це буде занадто важким ударом для неї. Однак якщо мама чи хтось із близьких проведуть бесіду про ці небезпеки першими — дитина буде розуміти, що в разі біди саме цьому дорослому можна довіритися. На жаль, нерідко буває, що матері цілком у курсі подій, але або роблять вигляд, що нічого не знають, або взагалі махнули на це рукою — що часто зустрічається в асоціальних сім'ях. У цьому разі дитині дуже пощастить, якщо на її шляху зустрінеться хтось (сусіди, вчителі, батьки друзів), хто пояснить, що з цією бідою можна і потрібно звертатися до поліції, до органів опіки, до психологічних служб.

З будь-якою негативною подією, хворобою, ситуацією легше впоратися тоді, коли є можливість її запобігти, тобто зайнятися її профілактикою. Якщо ми не хочемо захворіти на грип, приймаємо можливі заходи профілактики, хочемо зберегти зуби здоровими — регулярно відвідуємо стоматолога. З ситуацією щодо дитячого насильства теж саме: головне завчасно в спокійній обстановці розповісти дитині про таку проблему, розповісти, спираючись на вік дитини, надмірно не лякаючи, але водночас і не применшуючи значущість цієї теми.

Дітям варто розповідати про сексуальне насильство та про те, що люди бувають різні, а деякі з них нездорові. Важливо дати зрозуміти дитині, які дотики з боку інших людей є нормальними, а які — ні. Це дасть можливість дитині швидше зреагувати, якщо раптом вона опиниться в такій ситуації. Важливо пояснити, як потрібно діяти в ситуації можливого сексуального насильства.

Дитина має бути поінформована про можливість насильства у формі, доступній для її розуміння.
При цьому необхідно врахувати, що вік близько 25% жертв сексуального насильства складає менше 7 років, тому надзвичайно важливо зрозуміти, як говорити з дитиною та що робити, залежно від її віку.
Психологи дають такі рекомендації батькам:
- 18 місяців — необхідно навчити дитину правильних назв частин тіла.
- 3–5 років — необхідно навчити дитину правильних назв інтимних частин тіла та допомогти їй навчитися говорити «ні» у відповідь на будь-яку сексуальну пропозицію. Дати дитині прямі відповіді на її запитання про секс у формі, доступній для її розуміння.
- 5–8 років — навчити дитину правил безпеки на вулиці та допомогти їй навчитися відрізняти симпатію від сексуальних домагань. Необхідно заохочувати дитину розповідати дорослим про будь-яку подію, яка її налякала.
- 8–13 років — навчити дитину основним прийомам самозахисту (знати номер поліції, не соромитися кликати на допомогу та привертати до себе увагу в разі небезпеки) та пояснити їй основні правила прийнятної сексуальної поведінки.
- 13–18 років — рекомендовано навчання навичкам особистого захисту, для запобігання венеричним захворюванням та небажаній вагітності, ознайомлення з поняттям «зґвалтування» та правилами безпеки, щоб не стати жертвою цього злочину.
2. Говорячи про сексуальне насильство, необхідно уникати надмірного залякування. Хоча важливо, щоб дитина була достатньо стурбована небезпекою стати об’єктом насильницької поведінки дорослих, водночас вона має бути достатньо впевнена у своїй здатності, за необхідності, уникнути такої ситуації.

3. Необхідно докладно пояснити, чим нормальні дотики відрізняються від «ненормальних», які викликають у дитини відчуття дискомфорту чи збентеження.
4. Необхідно пояснити дитині, що в неї є права — право розпоряджатися своїм тілом і право говорити «ні», коли дотики до її тіла завдають їй неприємних відчуттів.
5. Важливо спонукати дитину одразу розповісти вам, якщо доросла людина, хто б вона не була, буде торкатися до неї.
6. Обговоріть з дитиною, якими прийомами можуть користуватися дорослі, щоб залучити її до сексуальних дій.
Правило п’яти «не можна»:
- Не можна розмовляти з незнайомцями та впускати їх у квартиру.
- Не можна заходити з незнайомцем у ліфт чи під’їзд.
- Не можна сідати в автомобіль до незнайомців.
- Не можна приймати від незнайомих людей подарунки та погоджуватися на їхню пропозицію піти з ними.
- Не можна затримуватися на вулиці після школи, особливо з настанням темряви.
А якщо незнайомець просто просить показати потрібну вулицю чи донести сумку, провести до магазину?
Усе одно скажіть — НІ!

По-перше, не завжди батьки можуть помітити факт сексуального насильства, як правило, діти намагаються приховати цей факт. Оскільки бояться засудження дорослих і їхньої оцінки. Ні в якому разі не варто засуджувати дитину. Краще, щоб вона вам довірилася і сама розповіла все, як було. Слід сказати дитині про її невинність.
І, звичайно, батьки, будьте уважні до своїх дітей, до зміни їхнього настрою та поведінки.

Нормальна реакція — небайдужість!
Чого не варто робити, так це
- звинувачувати,
- посвячувати в подію все оточення дитини,
- вивідувати подробиці.

А от щодо допомоги... Батькам самим потрібна допомога, вони занадто емоційно залучені в цю ситуацію, щоб діяти грамотно. Психологічна реабілітація в таких випадках потрібна всій родині — обов'язково.

Треба розуміти, що, на жаль, досить багато дітей і підлітків — незважаючи на соціальне походження та економічне становище їхніх сімей — отримують свій перший сексуальний досвід насильницьким способом. А насильство — це все, що не за згодою та не за віком.

Сексуальне насильство над дітьми — це не лише власне насильницький статевий акт, тут все набагато складніше й неоднозначніше. Це й сексуалізовані ласки, і використання дитини для сексуальної стимуляції дорослих, і сексуальна стимуляція самої дитини, і сексуальна експлуатація (виготовлення порнографії) — на жаль, діапазон широкий.

На жаль, доведеться розвіяти міф про злих маніяків: статистика доводить, що найпоширеніший сценарій — це насильство дорослого члена родини чи друга родини над дівчинкою-підлітком. Загалом на частку членів родини (вітчимів, дядьків, братів, батьків, дідусів) припадає 35–40% зґвалтувань та випадків сексуального насильства над дітьми. Ще 40–50% випадків відбувається з вини осіб, які часто бувають удома друзів членів родини. Тобто в 85–90% випадків злочинець добре відомий дитині, і лише 10–15% зґвалтувань вчиняють незнайомці. Саме тому на поверхню «спливає» лише незначна частина злочинів, у більшості ж випадків діти просто мовчать. Найменші мовчать, тому що не розуміють, що з ними сталося (або вважають це нормою — адже так поводиться рідна людина). Підростаючи, вони усвідомлюють, що відбувається щось неприйнятне, однак старші діти й підлітки в разі сімейного насильства теж, на жаль, мовчать — і тому, що бояться та соромляться; і тому, що не вірять, що дорослі їм повірять; а ще тому, що бояться зруйнувати родину та завдати болю комусь із дорогих їм людей...

Ще один міф про насильників — міф про їхню злочинну зовнішність. Це омана небезпечна тим, що діти заздалегідь чекають на зловісні ознаки — і можуть так і не помітити справжніх.
На частку маніяків припадає невеликий відсоток зґвалтувань (хоч і найгучніший).
Насправді насильники часто не виглядають асоціальними — дуже пристойні на вигляд громадяни...
Нерідко вони навіть не бачать, не усвідомлюють ненормальності своїх дій і бажань, особливо в тих випадках, коли відбувається не безпосередньо акт насильства, а практикуються сексуалізовані ласки. Латентна (не виражена відкрито, у звичних формах) педофілія, як і латентний гомосексуалізм, передбачають яскраво виражену негативну реакцію щодо «цього соромного явища», тому, як це не парадоксально, такий чоловік часто голосно лає «извращенців», не зізнаючись навіть собі, що він також є таким.

Головне, чого не варто робити, — це звинувачувати дитину: «мовляв, сама(-ий) винна(-ий)», а також взагалі не говорити на цю тему, ігнорувати те, що сталося, і забороняти дитині виплескувати свої емоції — плакати, емоційно розповідати про це.

Підтримувати дитину, не *накидатися* на неї з сильними почуттями, убезпечити, не звинувачувати у тому, що сталося, пояснити, що дитина ні в чому не винна, не залишати її надовго одну, деякий час супроводжувати на вулиці.
Важливо відвести до психолога чи психотерапевта, щоб запобігти ПТСР.

Пам’ятайте!!!
Інтереси дитини — важливіші за все інше.
Що потрібно зробити:
1. Зберігайте спокій. Від вашої реакції багато в чому залежить, як дитина сприйме та переживе інцидент.
2. Уважно поставтеся до слів дитини, не відкидайте їх як щось неймовірне. Навіть якщо факти не мали місця, важливо зрозуміти джерело його фантазії.
3. Поговоріть із дитиною. Постарайтеся дізнатися в неї точні факти, але не тисніть, не вимагайте сповіді насильно. Уважно вслухайтеся в те, про що дитина говорить сама, добровільно.
4. Заспокойте дитину. Дайте їй зрозуміти, що ви її любите і ні в чому не звинувачуєте, позбавте її відчуття сорому та провини.
5. Будьте чесні. Скажіть дитині, що ви збираєтеся робити, і запитайте її, чи згодна вона з вашими намірами (наприклад, піти до лікаря чи в поліцію).
6. Заохочуйте дитину. Не змушуйте її робити те, до чого вона не готова, проте допоможіть їй якомога швидше відновити її звичну діяльність.
7. Зверніться за професійною допомогою — психологічною, правовою та медичною.
Важливо!!!
Обмежте висловлювання оцінного чи осудливого характеру та пам’ятайте, що дитина відчуває співучасть у тому, що сталося (скажіть, що вона не винна), і може відчувати лояльність щодо насильника, якщо це близька людина (не осуджуйте насильника, але скажіть, що сексуальне насильство огидне, що воно нікому не дозволене).

Знову ж таки, довіряйте їй. Показуйте свою любов і турботу. Тут немає однозначної відповіді — усе залежить від індивідуального випадку, стосунків у родині, самооцінки дитини тощо.

Для початку добре б розібратися, чи справді трапилася біда. Нерідко це складно з'ясувати достовірно, дитина мовчить — замикається чи не може сформулювати, або боїться... Тому існує кілька ознак, на які варто звернути увагу:
- незвичні сексуальні знання, неадекватні віку,
- повторювані неодноразово сексуалізовані ігри (в тому числі з звичайними іграшками),
- сексуалізовані вияви прихильності до рідних і друзів,
- онанізм, який дитина не може зупинити чи приховати,
- імітація статевого акту з братами, сестрами, тваринами,
- хапання за груди та статеві органи дорослих, знімання з них одягу,
- несподівані, різкі зміни в ставленні до конкретної людини чи місця: «я ненавиджу дядю Петю», «я не можу їздити в ліфті», «я ніколи більше не піду на футбол»,
- свідчення того, що між дитиною та старшою людиною існує якась секретна зв'язка — особливо тривожно, якщо в дитини несподівано, без приводів з'являються подарунки, гроші.

Також існують додаткові ознаки, самі по собі ще не є достовірними свідченнями того, що трапилося, проте підтверджують попередні фактори та змушують замислитися над тим, чи все ви знаєте про життя дитини. Це:
- розповіді від третьої особи: «я знаю одну дівчинку/хлопчика...»,
- часті безсоння, нічні жахіття,
- саморуйнівна поведінка — вживання алкоголю, наркотиків, проституція, суїцидальні спроби, втечі з дому, надмірна схильність до різноманітних нещасних випадків,
- загальна недовіра, страх до дорослих певного типу: за статтю, віком, зовнішністю;
- втрата туалетних навичок (найчастіше стосується малюків), у старших — байдужість до свого зовнішнього вигляду, поганий догляд за собою — або, навпаки, нав'язливе миття (бажання «відмитися»),
- повернення до дитячої, інфантильної поведінки, або ж, навпаки, надто «доросле» поводження,
- хронічна депресія, усамітнення, страхи, фобії.

Якщо ви спостерігаєте у своєї дитини багато з переліченого, найправильнішим кроком буде негайне звернення до психолога чи в кризовий центр. У таких випадках все завжди залежить від конкретної ситуації, універсальних рекомендацій немає — але переключитися з психотравмуючих обставин, отримати можливість розповісти комусь сторонньому — це дуже важливо (рідним сказати все і страшно, і соромно, і боляче їх засмучувати — тому з ними відверто говорити складніше).

Любов, підтримка та відсутність звинувачень типу «сама/сам винен/винуватий» — це, власне, головне, чим ви можете допомогти.

Головне — бути поруч і обов’язково звернутися до психолога, психотерапевта, щоб виникла ситуація не завдала подальшої шкоди життю дитини.

Звернутися за професійною допомогою до психолога чи психотерапевта. Проводити разом час.

Як можна допомогти дитині це пережити:
- Переконайте дитину в тому, що ви її все одно любите, і що в тому, що сталося, немає її провини.
- Скажіть, що вона правильно діяла під час нападу. Не критикуйте її поведінку. Можливо, їй довелося зробити вибір між життям і смертю, і те, що вона зараз жива та поруч з вами, говорить про те, що вона зробила правильний вибір.
- Наполягайте на проходженні медичного огляду якомога швидше, навіть якщо немає видимих ушкоджень.
- Будьте уважні до того, що може змусити її почуватися некомфортно. Не підходьте до неї непомітно ззаду та не торкайтеся її несподівано й без дозволу. Можливо, їй хочеться, щоб її обійняли та заспокоїли, а можливо, вона хоче залишитися наодинці, поки не відчує себе в безпеці. Не ображайтеся, якщо їй буде важко відкритися вам емоційно. Запевніть її, що з вами вона в безпеці, це допоможе відновити довіру та емоційну близькість. Але пам’ятайте, що вам потрібні витримка та терпіння: це не такий уже й швидкий процес!
- Заохочуйте постраждалого розповісти про те, що сталося, їй (йому) необхідно виплеснути свої емоції. Це може бути складно, постійно чути в деталях, що сталося, може дратувати, а повна тиша та постійне мовчання — лякає. Пам’ятайте, що для вас зараз важливіше всього те, що потрібно постраждалому. Поясніть їй (йому), що, розповідаючи про те, що сталося, вона (він) має більше шансів одужати. Скажіть, що ви в будь-який час готові вислухати та підтримати постраждалого, але не будьте надто наполегливі.
- Обов’язково зверніться по допомогу до психолога!