Знову до школи...

Учитель – жива людина, яка, як і всі, може помилятися. І корона не впаде з нього, якщо він визнає свою неправоту у разі її виникнення. Принаймні, це природна точка зору для самого вчителя, якщо, звичайно, його ще не накрило професійною деформацією. Інша справа, чи варто говорити щось подібне батькам свого учня. Заздалегідь настоювати на тому, що вчитель неодмінно буде в чомусь недосконалим – означає програмувати дитину на конфлікти з ним. Однак, якщо виникає спірна ситуація, яку батькам доводиться розбирати вдома, аналізувати, і в результаті, як не крути, випливає вчительська некомпетентність чи непорядна поведінка – то фраза про те, що помилятися може кожен, навіть учитель, цілком доречна. Навіщо кривити душею – адже, на жаль, у наш час професіоналізм педагогічного колективу практично будь-якої школи залишає бажати кращого, і несправедливість, безграмотність, фальш будь-яку дитину, навіть зовсім малу, цілком здатна вловити – то чи є сенс вчити її лицемірству та будь-що називати чорне білим, щоб підтримати честь мундира? Справжній авторитет – не в учительському званні, а в відповідній поведінці: коли вчитель – наставник і приклад, а не просто людина, яка закінчила педвуз. Давайте надамо дітям можливість самім розібратися, що таке добре, а що таке погано – якщо, звичайно, нам не лінуватися вести з ними подібні бесіди та основні орієнтири щодо чесності та порядності присутні в їхній свідомості.

Авторитет учителя може бути безумовним лише неформально, інакше це буде тиранія. З учителем треба сперечатися.

Авторитет учителя должен основываться на уважении к его персоне и соответствии требованиям его учеников. Он не может появиться безусловно, учитель, как и любой новый человек, который появляется в жизни отдельной личности, должен заслужить себе понимание и сотрудничество. Только в таких условиях можно достичь полноценного сотрудничества и развить умение мыслить креативно у ученика, а также отстаивать собственные интересы.

Авторитет учителя — річ стихійна. Він ніби й існує, але раптом його може не бути. У будь-якому разі ми безсилі в цьому питанні. Діти обирають собі авторитет самі та прагнуть за ним. У молодших класах — за вчителем, а зі зростанням, особливо після досягнення статевої зрілості, частіше за лідером зі своїх однолітків. Це природна потреба розвитку. Пощастило тому вчителю, який зміг завоювати авторитет у підлітка. У молодших школярів це більш обумовлено. Що стосується фрази «…не сперечайся…», то це етикет. І насправді це вбивана правда розумної поведінки. А те, що нав’язується, як ви розумієте, зазвичай призводить до протилежного.

Вести діалог, сперечатися, відстоювати свою думку, пояснювати свою точку зору тощо можна з будь-якою людиною, будь то вчитель, завуч, директор. Але при цьому важливо не переступити межу «невихованого базарного галасу». Мені в мої шкільні роки завжди були цікаві вчителі, з якими можна було обговорити в діалозі будь-яку тему. Зараз я сама використовую дискусію, суперечку як спосіб створення персонального простору усвідомлення моїх «учнів». Авторитет має бути природним, заснованим на статусі та особистих якостях учителя, але не нав’язливо нав’язуваним. Хоча якщо нав’язливо, то це вже не авторитетність, а авторитаризм.

Для зрілої людини нічого безумовного не буває! Усе життя — умовність! А що стосується дітей, то тут інакше. Спочатку безумовні авторитети — батьки, від яких ти дуже залежний, потім учителі, які тебе постійно оцінюють. Саме через авторитети й формується наша особистість, а точніше — наше Супер-Его, і недооцінювати цей факт не можна. Але дорослішаючи, людина розуміє, що батьки не такі вже й всемогутні, а вчителі, які раніше здавалися неприступними, виявляються звичайними людьми зі своїми проблемами та недоліками. Таким чином, людина знову звертається до себе й шукає вже авторитетів усередині себе у вигляді совісті, цінностей, Господа Бога, при цьому знову «втрачаючи» й «знаходячи» себе, вчиться жити новою, більш цікавою та радісною життям. Мені дуже імпонує афоризм: «Завдання батьків полягає в тому, щоб навчити дітей жити без них!».

Усе в світі відносне, у тому числі й авторитет учителя! З учителем можна сперечатися, якщо шкільне заняття передбачає дискусію. Спостерігаючи за своїми дітьми, я помітила, що найбільшим авторитетом для них є ті вчителі, яким цікава думка учнів, і які не бояться вступати з ними в суперечки.
Звертаючись до семантики слова (авторитет — особа, яка користується загальним визнанням, впливом), я б поставила питання інакше: як учителю поводитися, щоб стати авторитетом для учнів?
Ще один момент — це культура спілкування, якої батьки можуть навчити своїх дітей. Якщо дитина вміє вчасно, ввічливо та аргументовано висловлювати свою думку, це навряд чи підірве авторитет учителя. А якщо вчитель не вміє гідно себе поводити, то про який авторитет може йтися?

Людина, розвинена різнобічно, завжди має величезні переваги перед тією, хто свідомо обмежив себе в чомусь. Тут – як у жарті: вузький спеціаліст завжди подібний до флюсу.
Життя – річ довга та непередбачувана, і хто знає, як воно обернеться: можливо, років у 16 здається, що нічого, крім історії, рідної та іноземної мови, людині в житті не знадобиться, адже вона збирається вступати на юрфак, однак, закінчивши його та переконавшись у тому, наскільки пропозиція в цій галузі перевищує попит і як важко реально знайти нормальну роботу спеціалістам так званих «найбільш поширених професій» – юристам та економістам усіх мастей – людина, можливо, дещо переоцінить ситуацію та задумається над реалізацією й інших своїх можливостей. Ось тоді-то може й не вистачити знань, скажімо, з біології чи літератури, які були відкинуті в свій час через «непрестижність».
Правда, є ситуації, коли немає жодної потреби змушувати себе, і якщо немає схильності до математики в типового гуманітарія – немає сенсу його змушувати. Втім, це не означає, що базового мінімуму він засвоїти зі шкільної програми не повинен.
З іншого боку, весь фокус у тому, наскільки наполягати на «процвітанні». Освічена людина має бути компетентною у всіх галузях базових знань – тобто в межах шкільного мінімуму має вільно орієнтуватися будь-який випускник, а стогони щодо нереальності цього лунають зазвичай від власників лінивих умів. Але знання та оцінки – речі іноді дуже різні. І якщо батьки цикляться на відмінному атестаті – вони в корені неправі, адже самі штовхають дітей на перевагу кількості за рахунок якості та на те, щоб робити спроби «перездати» предмети, з яких успішність слабша (пагубно це тому, що в житті, на жаль, вкрай рідко випадає другий шанс та можливість виправити щось).
Так – у наш час складніше бути енциклопедистом, ніж пару століть тому. Але обсяг шкільної програми – це зовсім не енциклопедичні знання, а база, тому акцент має сенс робити саме на цьому необхідному мінімумі, а не на оцінках, які за нього виставляють. Можна провести незалежний аудит самостійно, можна залучити допомогу з боку у вигляді репетиторів чи зовнішніх орієнтирів типу предметних олімпіад – але важливо ось що: школяр, який не засвоює базову програму хоча б на так званому «достатньому рівні», сильно лукавить щодо непомірності вимог. Швидше справа в недостатності докладених зусиль.
Коротше, якщо двома словами: знання мають бути, а ось оцінки – річ вторинна.

Залежить від здібностей дитини. Настоювати не можна!

Нужно ориентироваться не на успеваемость по всем предметам, а на интерес к изучению этих предметов. Ведь успеваемость измеряется оценками, что само по себе очень субъективное явление. Важнее настаивать на понимании важности и необходимости развития общей эрудиции, которая именно достигается изучением всех сфер жизнедеятельности.

Питання поставлено некоректно: батько має допомагати дитині освоювати навколишній світ та розвивати її власну активну участь у цьому. Звичайно, це непросте завдання. Набагато простіше дресирувати собаку. Але, на жаль, у житті частіше буває навпаки. Дітям приділяють недостатньо уваги. Дитина має відчувати свою безпосередню участь і відповідальність за реалізацію своїх бажань у досягненнях — неважливо, шкільні вони чи позашкільні. Тож у цьому питанні доречніше було б запитати, як впливати на дитину: підтримувати її ініціативу працювати понад свої сили чи допомагати визначитися з розумним ставленням до праці (тобто до шкільного навчання)? Що стосується окремих предметів, то це вже тонка справа. Якщо ваш син у п’ять років зміг за пам’яттю записати ноти почутої музики, при цьому готовий годинами сидіти за піаніно… було б непогано віддати його до музичної школи, при цьому бути поблажливим щодо його відставання з загальноосвітніми предметами.

Слово «преуспівати» має значення «досягати значних успіхів». Але такі здібності з усіх предметів є не у кожного, спеціалізація вроджених здібностей і талантів цілком природна. Якщо є особливий інтерес, здібності у дитини до якогось конкретного предмета, то підтримувати його варто. Але на поглиблення лише в одну галузь буде ще ціле життя, а ось отримати основи знань у тих галузях науки, які даються в школі, зайвим не буде.

Настоювати чи на преуспішності з усіх предметів? Ні, не варто, але приділяти їм увагу потрібно. Якщо приділяти увагу всім предметам, то це лише допоможе дитині розвивати своє мислення в різних «модальностях». І я б не вживала слово «преуспівати», а вивчати на достатньому рівні.

З таким підходом скоро можна «вилетіти» з навчального закладу. Звичайно, в кожного з нас свої здібності, хтось із задоволенням займається математикою, а історію терпіти не може, хтось навпаки. Але, шановні пани, як це не сумно, «школа», «інститут» — це чітка структура зі своїми правилами та законами, і потрапляючи туди, ми волею-неволею маємо дотримуватися цих законів (як відомо, кожен учитель вважає, що його предмет найважливіший). Тобто, ігнорувати не вийде. На мій погляд, дитині потрібно пояснювати, що ти можеш цей предмет не любити, ніхто тебе не змушує це робити, але запускати не можна, інакше потім через неуспішність зникне бажання вчитися взагалі. І своїм прикладом давати дитині посил: «У житті доводиться робити те, що тобі не дуже хочеться, але це потрібно заради чогось! І до цього потрібно ставитися нормально!».

Наша система шкільної освіти покликана дати дитині загальні знання з багатьох предметів, щоб потім, обравши професію, вона могла ширше мислити, у тому числі й у межах своєї спеціальності.
Думаю, що ігнорувати загальну освіту, заохочуючи дитину поглиблювати свої знання в одному-двох предметах, було б нерозумно.

Пізнання невідомого, здобуття знань – річ сама по собі мегацінна, і ніякими матеріальними стимулами її серйозно підтримувати не можна: адже як тільки зникне фінансова стимуляція, інтерес до навчання тут же зникне, саме тому такий шлях – глухий кут, оскільки людина вчиться заради здобуття знань, а не заради дивідендів різного роду. Так само й свої професійні обов’язки в майбутньому він (в ідеалі, звичайно) має виконувати з любові до професії, а не тому, що йому дають взятки борзими щенятами. Однак... де ми, а де ідеали, тому батьки, щоб домогтися від дітей більш-менш пристойних оцінок, готові навіть платити за них. Однак щоразу, коли вони це роблять, їм варто задуматися, як би це виглядало, якби чоловік платив їм за кожен епізод виконаного «шлюбного обов’язку» чи за приготовлений домашній обід...
Максимум, що ми можемо собі дозволити, – це приз у вигляді поїздки кудись чи здійснення якоїсь мрії в разі отримання пристойного атестата (ступінь цієї пристойності завжди треба заздалегідь чітко обумовлювати), але – аж ніяк не зведення результатів навчання до отримання на руки грошей: це применшує саму ідею освіти, яку кожен з нас здобуває ДЛЯ СЕБЕ, а не для тата-мами і не тому, що за це заплатять.

Таким чином формуються зовнішні стимули, а не внутрішні. Батьки мають це розуміти.

Материальные стимулы, как правило, ведут к возникновению ложной мотивации, а иногда даже становятся её основой. Поэтому поощрять учёбу такими методами равносильно игнорированию самого процесса получения знаний, ведь неправильная мотивация учёбы изначально перечёркивает весь её смысл — добывать знания, учиться думать и находить решения.

Матеріальні стимули — це корупція. Усі науки давно визначилися з цим питанням. Коли починається задоволення — розвиток припиняється. Важко уявити, що ви бажаєте такого своїй дитині. Хоча не всі усвідомлюють, що творять.

А що заохочується матеріальними стимулами? Лише бажання заволодіти цими матеріальними благами. Чи має це відношення до успішності? Швидше за все ні. Таким заохоченням ми лише вчимо дітей винахідливо маніпулювати. Я не забуду, як у кінці чверті одна з моїх учениць (я викладала англ. мову на початку своєї кар’єри), ридала на уроці через оцінку і крізь сльози розповідала, що їй щось там батьки не куплять і загрожувала вистрибнути у вікно (!). Таким чином вона намагалася мене розжалобити й випросити оцінку вищу. Якщо вам, батьки, потрібні такі оцінки, або стрибки з вікна через обіцяний вами подарунок (не приведи Господь!), — заохочуйте матеріальними стимулами!

Краще поясніть дитині, що вчитися потрібно не заради оцінки чи для батьків, а заради себе, свого майбутнього та того, щоб у голові були знання, які потім допоможуть зробити наступний крок у житті. Успішність має бути усвідомленою, а не заснованою на «кнутах і пряниках». Але ж не в кожного батька є час на свою дитину (!), на бесіду з нею, простіше й швидше пообіцяти телефон за оцінки. На жаль...

На мій погляд, потрібно шукати золоту середину. Можна сказати, що потрібно прищеплювати дитині: «Навчання — це твоя робота, від якої залежить успіх у твоєму житті». Але якщо подивитися на шестирічок, то «високі слова» їм ще не під силу. Я не проти матеріального стимулювання, але не можна, щоб воно перетворювалося на постійно діючу систему. У міру дорослішання дитини необхідно постійно «підвищувати планку», від зовнішніх стимулів до внутрішніх!

Мені здається, що для заохочення успішності можна використовувати й матеріальні стимули, зокрема. Адже світ складається як із духовних цінностей, так і з матеріальних. Батьки дитини працюють переважно за матеріальну винагороду, але отримують іноді й нематеріальну нагороду за свій труд, наприклад, публічну подяку. Чому ж дитина не може отримати щось матеріальне за гарне навчання в школі? Інша справа, якщо окрім телефону, комп’ютера, плеєра чи кишенькових грошей дитина не погоджується вчитися. Тоді це може стати приводом для роздумів про якість стосунків батьків із дитиною.