Своя вершина

Перед смертю людей запитували про що вони найбільше шкодують. Переважна більшість шкодували за тим, що чогось НЕ зробили. Хотіли, а не наважилися. Чи замінили чимось іншим чи меншим. Чи відмовилися від сходження на свою вершину, щоб догодити комусь. Бо тим комусь ця ідея не подобається.

Під словом «вершина» я маю на увазі будь-яку свою мету. Мету, яка здійснює наше бажання.
Таких вершин у нашому житті багато. Ми долаємо їх одну за одною. Інколи, піднімаючись на одну вершину, ми задовольняємо і інші наші бажання.
Хіба не можна жити, не деручись ні на які вершини?
Не можна!!!
Якщо обираємо Життя, а не існування в очікуванні смерті. Бо деградація дуже болюча штука. Життя все одно тягне мордою по асфальту до кришки гробу.
Кожна вершина-бажання з’являється перед нашими очима не просто так. Це частина нашого життєвого шляху. Беручи цю вершину, ми чомусь навчаємося. Щось усвідомлюємо нове. І про світ. І про себе. Про свої здібності і можливості. На даний момент Життя.
Деякі вершини подолати не так просто. Як ми думаємо, стоячи біля її підніжжя. Але дорогу подужає той, хто йде.
Якось у Єгипті поїхала на екскурсію на гору Сінай. Ту, де Моїсей отримав від Бога скрижалі з заповітами. Перед виходом гід каже:
- Тому, хто підніметься на цю вершину, прощаються всі гріхи.
«Тю, так легко!!! То наранок буду цнотлива, мов немовля!», - подумала я. Повна сил, оптимізму та запалу о 22:00.
На вершині ми мали бути до сходу сонця. Щоб коли воно почне прокидатися після сну, ми вже сиділи в трепетному очікуванні. Це головна умова прощення.
На те, що ми цілу ніч з натовпом незнайомого народу по незнайомій дорозі у горах будемо долати цей «простий шлях позбавлення від гріхів» я звернула увагу трохи пізніше. Коли почали підйом.
̶"̶Н̶о̶ч̶ь̶.̶ ̶У̶л̶и̶ц̶а̶.̶ ̶Ф̶о̶н̶а̶р̶ь̶.̶ ̶А̶п̶т̶е̶к̶а̶"̶ Зі всього набору тільки ніч. Вже на пам’ятаю чим підсвічувала свій шлях. Точно щось мало бути. Але добре пам’ятаю натовп людей. Страх загубити свого гіда. Каміння під ногами. Ревіння верблюдів. На яких хитромудрі хотіли в’їхати в царство небесне. І відсахнутися від тварини немає можливості. Бо свою скотиняку-годувальницю господар береже. Веде її найкращою дорогою. А ти або йди поряд, або у його форватері. Або прірва.
Духота липневої ночі там, внизу, змінюється далеко нелітнім холодом тут, ще не зовсім вверху. І чим вище, тим холодніше. Добре, що гід попередив про кофтинку. Але вона майже на риб’ячему хутрі. Бо хто в липні бере з собою в Єгипет теплі речі?!
Через декілька годин сили, оптимізм та запал значно зменшилися. І не могли їх відновити ні відпочинок на гірському перевалі. Ні гарячий каркаде за шалені американські доляри за склянку від місцевих бедуїнів. З чорними зубами від постійного вживання того ж самого каркаде. Гадаю, що не тільки каркаде «позолотив» бедуїнам зуби. «Чарівна» травка схоже теж внесла свій внесок.
Єдина радість – ковдри. Які можна було взяти з собою далі. Не тільки голод не тітка, а й холод теж. Роздивлятися оті ковдрочки, цокаючи зубами, ніхто не став. Хоч би чим прикрити своє змерзле, обгоріле вдень на шаленому сонці, тіло.
Потроху почала відчувати «легкість позбавлення від гріхів». Спина болить. Ноги тремтять. Зуби від холоду цокотять. Скільки ще лізти в гору невідомо: ні «якість» дороги, ні кількість часу. Відомо тільки те, що назад дороги немає. Сюдою. І почекати тих, хто буде спускатися, не можна. Бо спуск буде іншою дорогою. Тудою. Та і залишатися з «золотозубими» бедуїнами у горах стрьомно шо піздєц. Тому тільки вперед.
На власній шкірі відчула, що найтемніший час ночі саме перед світанком. І найсильніше всього хочеться здатися за декілька кроків до перемоги.
І тут почалися дива. Перестала бити копитом в нетерплячці. Заспокоїлася. І полізла. Останні метри лізла в прямому сенсі. Рачки. На колінах. Чіпляючись руками за каміння. Всі ті негаразди, якими виїдала собі мозок, відійшли навіть не на другий план. А значно далі. І вони стали такими незначними та дріб’язковими. А радість від того, що таки долізла, словами передати не можливо. І прийшло усвідомлення, що простити себе можу лише Я. І обирати вершини для підкорення треба не для того, щоб мене хтось простив. А тому, що мені подобається саме ця вершина. І я хочу подивитися на світ саме з неї. І для очищення треба пройти через власне внутрішнє пекло:біль, страх, невизначеність, невпевненість, сумніви, розпач, відчай, безсилля... Іншого шляху до життя з задоволенням нема.
Взяття своїх вершин (здійснення своїх мрій, бажань, планів та намірів) надає нам впевненості у собі. Підвищує самооцінку. Приносить задоволення. Таке, що тіло болить, а душа співає. «Я ЦЕ ЗРОБИЛА!!!» Наповнює силами для підкорення інших вершин. І все це складові відчуття і усвідомлення того, що ми живимо СВОЄ ЖИТТЯ. А це надає крила.
Обов’язково треба хвалити себе за зроблене. На кожному кроці. За кожну «дрібничку». Бо наше Життя складається саме з дрібничок. Коли ми цінуємо те, що зробили кожного дня, кожної миті - це теж надає крила. Надає бажання ці крила розправляти. І летіти далі. Визнавати, приймати та привласнювати свої перемоги. Дуже часто ми знецінюємо свої досягнення, якщо не отримали визнання ззовні. Від когось іншого. Так, це важливо. Та це вишенька на тортик, який ми зробили власними руками. А його можна їсти і без вишеньки. А ми, не отримавши вишеньку, відмовляємося і від тортика. Залишаємося голодними. Інші вершини брати вже не хочеться і не можеться. Бо «и кому ж на ум пойдет на желудок петь голодный». І не до співу. І не до нових вершин.
Несіть свої тортики до тих, то на них розуміється. І зможе оцінити. Їжте Життя повною ложкою. Смакуйте його сам на сам і з тими, з ким хочеться. Цінуйте себе. Хваліть себе. Пишайтеся собою. Інші до вас підтягнуться. У них просто не буде вибору ;) І сміливо підкорюйте СВОЇ вершини.

Опубликовано 2021-03-15 в 14:27:05

Знайдіть психолога в Україні або онлайн, ознайомтеся з цінами на послуги психологів, читайте та отримуйте безкоштовні поради психологів.