Дари недосконалості. Як полюбити себе таким, який ти є (Брене Браун). Коментар психолога.

» Психологічний аналіз кіно й літератури » прийняття себе » Дари недосконалості. Як полюбити себе таким, який ти є

Книга, що запала в душу. Книга, що підсумувала все те, що я ніяк не могла винести самостійно, основу того життя, яким я хочу жити.

Моя мама побачивши цю книгу в мене запитала : “І як? Полюбила себе?”. Чесно я не зрозуміла спочатку про що вона, тому перепитала в неї і тоді вона вказала на обкладинку. Смішно, що коли я побачила її в бібліотеці я також саме на це звернула увагу, а прочитавши, я забула про цю фразу, бо для мене книга була не про це.

Звичайно, якщо дуже поверхово подивитись, то узагальнюючи можна сказати що книга про це, але фраза “Полюби себе таким, який ти є” для мене є відторгаючою та заїждженою. Неможливо ось так взяти і полюбити себе. Хто пробував, той знає .

Як любов до іншою людини складається з різних моментів, так і любов до себе це не просто любов. Любов до себе - це дозволити собі жити , жити незважаючи і для.

Це: розвивати себе в тому, що цікаво; співчувати собі (не плутати з жаліти!); вірити в свою стійкість; знати про свою цінність; приймати всі свої емоції; довіряти собі і своїм почуттям; розважатися та бути зобов'язаним собі.

Скажіть, що це не виглядає так просто, еге ж?

Знайти дім в собі та оселитися в ньому не так то й просто. Завжди є щось на заваді, іноді це ми самі, іноді це зовнішній світ. І ось з другим найважче. Ми боїмся обректи себе на самотність йдучи проти суспільного вибору, але хіба світ дійсно думає що треба так, а не інакше.

Існує феномен який називається плюралістичне невігластво. Воно зводиться до того, що одна особа підтримує певну норму, бо їй здається що всі підтримують її і вона є правильна, хоча інші не вважають так, як і сама особа, але також вірять що всі підтримують цю норму бо так треба. Так ця норма не порушуються, хоча майже всі не згодні з нею. Вікіпедія дає нам приклад: Плюралістичне невігластво може привести студента до участі в марафоні пияцтва через помилкове переконання, що більшість інших студентів схвалюють його, в той час, як в реальності більшість інших студентів не схвалюють, але поводяться точно так само, тому що вони розділяють ті ж помилкові (але в сукупності самопідтримуючі) переконання. То ж не знаючи себе, ми попадаємо в пастку суспільної біганини за цінностями, що не є для нас важливими.

І як тільки ви почнете дійсно йти своїм шляхом, незважаючи на те, що люди згодні з тим що ви робите, ви все одно стикнетесь з опором. Бо вони самі бояться, бо вони самі б хотіли зробити так, але не можуть. Страх штовхає людей до того, що вони знов намагаються зробити всіх однаковими, щоб всі притримувалися життєвої біганини за дорогим авто, красивою квартирою та заміським будинком. Вона штовхає нас до порівняння себе з іншими, ми постійно повинні бути ОК, але трішки кращими. Ми заздримо та гніваємося і далі продовжуємо біг. Яка різниця що зі мною, яка різниця що мені подобається, якщо я ще недотягую, мені треба більше, краще. Сумно мені не через те, що я йду невірним шляхом, а тому що не маю ще чогось.

Відчуття дефіциту підживлює наші сумніви в собі. Брене пише: “Я зрозуміла, що багато хто з нас купився на ідею, ніби те, що приносить нам радість, повинно бути надзвичайним. Ми вимірюємо цінність людських досягнень (а інколи і життя людини) рівнем суспільного визнання. Іншими словами, цінність вимірюють славою і багатством. Наша культура похапливо відкидає спокійних, звичайних, працьовитих жінок і чоловіків. У багатьох випадках ми ставимо знак рівності між словами “звичайний” і “нудний” або ж, що навіть найнебезпечніше, слово “звичайний” стає синонімом “беззмістовного””.

Але саме просте надає цінність нам, моменту, стосункам. Я не пам’ятаю де саме побачила чи прочитала сцену, де двоє закоханих дивляться на захід сонця, вони казали що це банальність, але зараз насолоджуються ним. Чому ж це банальність, сонце сідає та встає, але хіба воно завжди сідає і встає, коли я поруч з людиною з якою мені зараз добре? Щось просте постійно наповнює нас, щось просте ми згадуємо в колі друзів, щось «просте» -  це і є життя. І в гонці за «складним» ми впускаємо ці прості моменти та речі.

Це не означає, що треба відмовитись від домівки та машини, це гарні цілі, тут важливо задуматись - а не потрібно це мені для того, щоб бути суспільно  прийнятним?

І тоді, якщо відповідь схвальна, пора подумати над дарами людської недосконалості.