Не знаю що робити далі

Принагідно, напишу про ще одну проблему, яка мене тривожить.
Кілька днів тому я з батьками були на весіллі. Я там нікого абсолютно не знала і почувалася трішки некомфортно. Там були смішні конкурси, не похабні, і мені було весело, але усвідомила я що не усміхалася, коли якийсь дядько мене спитав «ти взагалі вмієш усміхатися?» і тоді я просто випала. Як можна зрозуміти, я не танцювала, то моя мама всім розказувала «ой вона така стіснітєльна вона завжди така», навіщо це казати чужим людям? Можна ж було сказати типу туфлі натерли (що теж було правдою). За столом моя мама роздумувала «чому ж я така тиха, адже всі мої батьки діди баби відкриті люди». Ну навіть не знаю. Чи варто казати як мені було соромно? Коли я сказала їй нащо вона це робить, вона мені сказала «я нічого поганого не роблю, а от ти знов портиш свято». Я поплакала в туалеті тай все.
Я люблю своїх маму і тата, я завжди мала все, що хотіла, навіть зараз, коли я щось мимохідь зауважую, вони пам’ятають і купують то. Але не розуміють як мені важко. У мене певним чином немає до них довіри, типу я не зла через це, а просто тривожно, що я не вірю в те, що каже мені мама. Я це частково повʼязую з тим, що коли мене булили і в школі і сусідські діти в один і той самий період, ніхто цього не помічав. Хоча я боялася виходити за калітку сама, коли хотіла покататися на велосипеді просила маму вийти подивитися чи нікого там немає. Тай мама сама одного разу чула як вони насміхалися з мого волосся і прикрикнула на них, але це все.
В школі був хлопець на рік старший і ми з ним жартували одне з одним, але нічого негативного не було. Мама про це дізналася і підловила його десь, щось йому сказала і після того він на мене не звертав уваги. Також була ситуація, коли ми в класі бісилися і мене випадково штовхнув однокласник. Мама мені ще до недавно згадувала що «ти так плакала тоді, але не дозволяла мені піти і поговорити з ним». Я тоді не плакала взагалі, мені навпаки в той день було весело, але вона завжди казала, що я про це брешу, адже мені було соромно плакати. Я НЕ ПЛАКАЛА тоді.
От це отакий от бекграунд, щоб підвести до того, що я беземоційна, коли поряд з чужими людьми. Коли був випуск з школи, я теж була тиха, але я танцювала і сміялася. Але в інших випадках, коли купа чужих людей я стаю беземоційною. Типу можу посміятися з мамою, з тіткою, з сестрами, коли знаходжусь серед незнайомих людей. Але посміятися з кимось чужим, це в мене не виходить. У мене навіть голос змінюється і рухи стають менш впевненими.
Батьки хочуть вилікувати це навчанням, адже я піду і буду кожен день ходити і буду через людей. Насправді, вони не розуміють, що то навчання онлайн, адже половина викладачів за кордоном. Коли я терпляче це пояснюю мама все одно зі своїм «та цього року буде інакше цього року будуть інші викладачі». Деколи я думаю, або вона така наївна, або вона просто знущається. До цього вже навіть підключився мій дід, який каже «та нащо тобі та робота? Йди вчися не видумуй». Звісно чому я хочу мати свої власні гроші? Тато мене краще розуміє, але єдине, що він може це вислухати, обговорити це за моєю спиною з мамою і сказати мамину думку знов. Ніби всі проти мене.
Зараз зі мною ніхто не розмовляє, ця похмура атмосфера тягнеться ще від того весілля. Вчора мама навіть не прийшла пити зі мною чай, коли я її покликала. Бо я щось роблю не так я вони хочуть. Навіть до такого, як проколоти ще вуха, вони докладають пораду «ой та це не гарно, послухай старших, це тобі непотрібно». А про тату я взагалі мовчу «будеш як парта, ми старші ми мудріші». «Нащо ти купила ще фігурку, ти що мала дитина?» Що вже казати про щось важливе типу життя. Будь-який вибір який я роблю - я відчуваю, що щось не так, щось неправильно. Будь-який, навіть найменша покупка. Але жити так, як скажуть батьки мені теж не подобається. Одного разу мені запропонували вакансію вчителя англійської для дітей за 9 тисяч в місяць. Це було дуже далеко від квартири і робота була до 9 вечора. Але батьки напосідалися, що це ж така можливість, що я мушу спробувати. А я взяла і відмовилась, бо, так як зараз, відчувала якесь відторгнення всередині. Але вони не хочуть розуміти.

Я хочу мати роботу, яка буде хоча б віддалено мені подобатися. 5/2, щоб були стабільні вихідні. Зі звичайною зарплатою, так як я без досвіду, то 20 тисяч було би нормально, щоб почати менше залежати від батьків. Але думаючи про це, я знову повертаюся в минулий рік, коли батьки на мене дуже сильно тиснули з пошуком роботи і ладні були, щоб я погодилася вже на будь-що. Погані відчуття у мене ці спогади викликають, ніби я знову стаю на ті ж самі граблі. Батьки кажуть, що мене не беруть на роботу, бо у мене не повна освіта, але на співбесідах у мене лише 1 раз питали диплом. Здебільшого їх цікавили практичні навички і ці тести я проходила, але не проходила фінальні співбесіди, бо «у нас енергійна команда і нам потрібні відповідні люди». Тому я навіть і не знаю, і хочеться, але не виходить