Самотність

Мені подобається це почуття. Воно властиве всім, і дітям, і дорослим. А з'являється почуття самотності тоді, коли нас не розуміють, не поділяють наших інтересів та життєвих позицій. Коли здається, що весь світ відвернувся від тебе. Такі моменти в житті відвідують кожного, це навіть корисно, але головне — не посилювати це стан, тобто не замикатися від людей, а намагатися більше спілкуватися з друзями, знайти собі хобі, відпочивати на природі, згадати свої мрії та спробувати їх здійснити.

Людина — істота соціальна. Їй необхідно підтримувати контакт з оточуючими для реалізації потреб у безпеці та самореалізації. Також саме ставлення до нас часто говорить про те, що ми існуємо і нам потрібні. Адже людині дійсно необхідно бути потрібною комусь.

І саме тоді, коли поруч немає близької людини, нам дискомфортно, адже це суперечить нашим потребам, так само як і нашій природі в цілому. Також таке загострення у сприйнятті самотності може виникнути через сезонні зміни, адже відомо, що зі зміною пори року може виникати депресивний стан (особливо восени).

Самотність відчувається людиною, якщо вона ні з ким не може поділитися своїми почуттями, емоціями, тобто не з ким розділити горе й радість, немає поруч людини, яка може зрозуміти й поспівчувати тобі.

Почуття самотності формується в дитинстві, якщо батьки не приділяли достатньо емоційного тепла, любові дитині, не підтримували її захоплень, не розвивали здібності, вважали її особливості дивними, висміювали, критикували. У такому випадку, виростаючи, людина не вміє довіряти оточуючим, боїться розкритися (боїться відчути біль відторгнення), не вміє створювати та підтримувати соціальні зв’язки.

Почуття самотності властиве будь-якій людині. Воно з’являється та посилюється в той момент, коли у людини немає можливості поділитися з кимось своїми щирими почуттями та переживаннями, отримати підтримку. У самотності маса відтінків і нюансів. Для багатьох людей самотність — це важливий ресурс. Коли можна побути наодинці з собою та прислухатися до своїх почуттів і переживань.

Психологія стверджує, що почуття самотності — це прояв страху самотності. Страх самотності — це похідна вродженого інстинкту самозбереження. «У самотності менше шансів вижити». Тому почуття самотності тим сильніше, чим слабше почуття самодостатності у: а) здоров’ї (фізичному стані); б) роботі (фінансовому та професійному стані); в) спілкуванні (комунікабельності); г) формуванні свого майбутнього.

Необхідно розглядати самотність:
по-перше, як соціальне відчуття, тобто коли особистість не затребувана у своєму соціальному оточенні;
по-друге, самотність як особистісну характеристику, яка характеризує відчуття особистості та світу, що її оточує.

Мені здається, що самотність як проблема – це конфлікт особистості з оточуючим її соціальним середовищем. І коректніше розглядати не стільки факт, скільки почуття самотності. Не рідко буває, що людина, живучи одна, не відчуває себе самотньою. А буває, що живучи в оточенні соціуму чи в сім’ї, відчувають себе самотніми. Неоднозначність такого сприйняття полягає в тому, що саме почуття, відчуття самотності – прерогатива нашої підсвідомості. Як правило, проблему самотності породжують постійно тривожні почуття нерозуміння та нереалізованості, що виникають з найрізноманітніших причин.

Почуття самотності виникає через те, що людині не вдається реалізувати потребу у близькості у своєму оточенні. Ніби й люди навколо — так найчастіше й буває, адже відвідувачі цього сайту навряд чи живуть на безлюдному острові, — а чогось не вистачає: підтримки, прийняття, можливості якось особливо поділитися своїм життям з іншою людиною.

Як щодо будь-якого, мабуть, почуття, можна говорити про різні його прояви та складові. Самітність може бути соціальною, екзистенційною та захисною. Саме останню, мені здається, слід детально розбирати й розуміти. Оскільки екзистенційної, тобто базової, самітності не уникнути. Як писав Ялом, це — кінцеві факти життя, поряд із кінцівкою життя, свободою та відповідальністю. Що стосується соціальної — то я не сильно вірю в її існування та нібито відокремленість від інших. Якщо ми, звичайно, не говоримо про ув’язнених, хоча й у тюрмі існує спільнота. Або про Робінзонів, яких, мабуть, не так багато. А от щодо захисних стратегій особистості, які створюють особливий вид самітності — «смерті в житті» чи відокремленості від життя — то це вже дуже цікавий і складний феномен. Можливо, він поєднує в собі і екзистенційну, і соціальну самітність. Одне живиться, а друге підживлює. Зазвичай захисне усамітнення як стратегію експлуатують шизоїдні та пограничні, частково на неї приречені нарцисичні особистості. Тобто ті, хто не набув внутрішнього простору та здатності бути з кимось, залишаючись собою. Тобто — не опанували й не освоїли третю позицію, якщо говорити термінами едіпового комплексу. Бути третім — одному, витримуючи почуття, пов’язані з батьківською парою, та формально закриваючи доступ до них. Оскільки в іншому випадку, якщо позиція залишається діадною (а не тріангулярною), то тоді можна бути й відчувати або космічну самітність, або — вселенське злиття, що те саме — означає самітність. Тобто людина, яка в дитинстві не мала належного догляду, виховання та не знайшла достатнього розуміння й контакту з батьками, не може сформувати цю третю позицію (проміжного самого себе, або просто сильного Я) і не може бути в контакті одночасно з собою та з навколишнім, зовнішнім світом. Найчастіше вона боїться й уникає і себе, своїх внутрішніх почуттів, і зовнішнього світу, об’єктів, інших людей, які, як їй здається, ці почуття викликають. Тобто, коли людина не може витримувати нормальну самітність і напругу почуттів, пов’язану з окремістю та самою собою. Якщо її Я зазнає або фантазій затоплення, або спустошення, то якась жива частина Я може ухвалити рішення піти з цього простору Я, розділеного з Іншими. Тоді й виникає така жахлива, кошмарна форма беззв’язної, відчаєної самітності. Яка може мати місце, наприклад, при шизофренії, або вилитися в суїцид.

У селі в основному живуть люди, які знають одне одного з дитинства, багато родичів, однокласників, колег по роботі. В таких умовах важко бути самотнім, але все ж такі знаходяться. Знову ж таки з тих самих причин: через нерозуміння з боку оточення. Добре, що в селах люди звикли допомагати одне одному, навідують тих, хто живе самотньо, влаштовують свята в клубах. У селі свій світ, і це допомагає не посилювати почуття самотності.

Так. У селах населення невелике, проте кожен знає все про всіх. Також стосунки з сусідами досить міцні та часто дружні.

Водночас у мегаполісах зовсім інша інфраструктура. Хоча населення міста досить велике, воно безлике, а зайнятість не дає можливості завести багато міцних контактів. Також міста мають досить великі площі, і подолання відстаней з однієї точки в іншу вимагає достатнього запасу часу. А його не завжди вистачає. Ви самі помічали, що ми іноді навіть не знаємо імен своїх сусідів. Ритм життя в мегаполісах (великих містах) і селах суттєво відрізняється, що впливає і на стосунки з людьми.

У більшості випадків це дійсно так, оскільки ці населені пункти відрізняються за інфраструктурою. Село — це маленький населений пункт, де всі з дитинства знають одне одного, разом ростуть, навчаються, працюють, все про одне одного знають, багато пов’язані родинними зв’язками. У мегаполісі ж сусіди, які живуть в одному будинку, можуть не знати одне одного, їм немає великої потреби спілкуватися, адже вони часто не об’єднані роботою, навчанням, релігією чи родинними зв’язками, сильно розвинена індустрія розваг, тому в них немає гострої потреби спілкуватися одне з одним. Таким чином, за великої перенаселеності в мегаполісах люди дуже часто страждають від самотності.

Не впевнена. До мене на консультацію приходили з почуттям сильної самотності як клієнти з мегаполісів, так і з маленьких міст. Тут скоріше не питання наявності стосунків ВЗАГАЛІ, а наявності близьких і довірливих стосунків.

Виходячи з вищевикладеного, ні. А ось якщо жителя мегаполісу перемістити в село, а сільського жителя в мегаполіс, то їхнє почуття самотності помножиться.

Сумніваюся, адже відчуття самотності не залежить від місця проживання...

Я розставлю акценти інакше та узагальню – почуття самотності виникає у людини при переході з одного соціуму в інший:
тобто при зміні соціальної матриці. Така ситуація може виникнути і в селі, і в мегаполісі. Проблеми виникають тоді, коли адаптація триває надто довго. Тоді втрата старих соціальних зв’язків і труднощі в набутті нових найбільше зачіпають людей, які мають певні проблеми з самооцінкою та управлінням власним життям.

На жаль, статистикою щодо цього не володію. З одного боку, дійсно, у людей у селах має бути сильніше розвинуте почуття приналежності до громади, що має перешкоджати розвитку відчуття самотності. З іншого боку, переживання самотності пов’язане швидше з порушенням контакту з оточенням, а не з конкретними особливостями цього оточення.

Не думаю, що це так, оскільки базовий устрій психіки в чомусь схожий у більшості людей. Таке враження може виникати в городян або дослідників самітності, які навідуються в такі місця з більш густонаселених районів. Просто існують відмінності між жителями мегаполісів і ізольованих сільських місцевостей. У якомусь соціальному сенсі, можливо, дійсно в жителів міст частіше виникає почуття екзистенційної самітності. А в сільських жителів, навпаки, може посилюватися паранойя. Вона може бути неявною, але обов’язково присутня (сам не раз її помічав). Оскільки всі живуть дуже ізольовано й знають одне одного. Тому прагнуть до обособленості. Зовні — дуже дружні, а всередині — обособлені. Це теж може викликати почуття самітності. Не менше, ніж у городян, але іншого типу. Можливо, більш неврологічного (а тому й здоровішого), порівняно з космополітичним — нарцисичним.

Часто я чую, що дружини або чоловіки поруч зі своєю другою половинкою самотні. До цього призводить одноманітність у житті, побут, як ми кажемо, невисловлені почуття, претензії. Деякі знаходять вихід у розлученні, а деякі так і продовжують жити в самотності, але вдвох. У таких ситуаціях хтось має бути розумнішим і спробувати щось змінити. Наприклад, поїхати кудись відпочити. Спочатку це може бути просто виїзд на шашлики, лише вдвох. Така атмосфера допоможе розслабитися і відкритися для відвертої розмови.

Думаю, що ні.

Це дійсно так, оскільки, якщо люди пов’язані лише на побутовому рівні, а душевного зв’язку немає, немає взаєморозуміння, спільності інтересів, то стан самотності та непорозуміння лише посилюється.

Для кожного це індивідуально. Могу відповісти лише за себе. Для мене більш нестерпною є «самотність удвох». Коли немає ні можливості залишитися наодинці з собою, ні можливості отримати розуміння та прийняття мене.

«Самотність удвох» — це термін для позначення відсутності навичок або бажання будувати стосунки в парі. Тому це порівняння не правомірне.
Страх самотності, як я вже казав, похідна інстинкту самозбереження, а «самотність удвох» — це похідна страху залежності. Це класика!

Правда. Я заміжня 30 років. Живу з одним і тим самим чоловіком. Мені з ним цікаво, і я кожного дня відкриваю щось нове в цьому чоловікові!!!! Тому вважаю, що САМОТНІСТЬ УДВОХ = нісенітниця!!! Пам’ятайте у Омара Хаяма: «Краще бути одному, ніж разом із тим, із ким не варто!»

Відчуття самотності, особливо самотності в сім’ї, виникає, як правило, у зрілому, соціально активному віці. Тоді, коли життя виходить
на рівний, стабільний режим і бракує певного драйву. Відбувається втрата або послаблення життєвих стимулів, життя стає не стільки стабільним, скільки одноманітним. Такий стан називають кризою середнього віку. Особливо це відчувається, коли людина відчуває свою втраченість і занедбаність і на роботі, і в сім’ї. Багато хто починає робити нелогічні вчинки, шукають порятунку в банальній зраді, але вплинути на ситуацію це може мало. Намагаючись врятуватися від відчуття самотності, від почуття, що він залишився в житті один, людина хоче вирватися з кола нерозуміння: що виникло через те, що їй потрібно хоч трохи сімейного чи/або соціального визнання, а цього у неї ні там, ні там немає.

Не думаю, що можна однозначно сказати, що страшніше. Усе індивідуально. Справді, страшно буває усвідомлювати, що ти самотній, перебуваючи у парі. Це маркер якості стосунків. І яким би страшним і неприємним не було таке усвідомлення, воно дає можливість з’ясувати, що не так, і над стосунками працювати.

Мені здається, це думка — уявлення з розряду якогось міфу, створеного людьми, далекими від психології. Мається на увазі, що самітність може відбиватися в іншому. Але це не так. Принаймні, у більшості випадків. Якщо людина хоча б трохи орієнтована на життя, присутність іншого їй полегшуватиме самітність. І хіба що в найогидніших випадках психопатії, коли спілкування настільки лякає, а самостійність тотально відрізана від реальності. У цьому випадку, мабуть, може виникати щось подібне. Але це — радше виняток із правил.

Победить чувство одиночества можно. Но для начало нужно вспомнить о чем мечтал, чего хотел добиться, куда хотел поехать.Записать все на бумаге и повесит на стену, чтобы видеть каждый день. И потихоньку с самого малого начать осуществлять свой список. Главное хотеть, и тогда появятся и нужные люди- единомышленники, и средства, и энергия.

Можно для начала найти себе хобби которым следует заниматься в группе(танцы, рисование, спорт) и таким образом найти себе знакомых среди единомышленников.
Завести домашнее животное и ухаживать за ним.
Посещать людные места.
А дальше надо смотреть по причине одиночества и вообще самой проблеме.

Для того что бы преобразовать одиночество, победить его, надо сперва его признать, затем осознать его истоки(это может быть решение проблемы базового доверия - недоверия), наработка умения уважать как свои личностные качества, так и личностные качества других людей, умение быть самим собой, а так же понимание того, что любящий человек никогда не будет одинок.

В первую очередь его необходимо признать. Признать, что чувство одиночества существует. Ощутить его и честно ответить себе на вопрос, что сейчас хочется больше. Побыть наедине с собой или теплого и близкого общения. А после этого уже двигаться в желаемом направлении. Заниматься хобби, искать друзей или ходить к психологу.

Победить одиночество очень просто. Нужно помнить одну простую древнюю мудрость: "Жизнь это не то, что с тобой происходит, а то, что ты ДЕЛАЕШЬ с тем, что с тобой происходит!"

На мой взгляд, нужно самому быть интересным для себя, тогда скучно с самим собой никогда скучно не будет!

Чтобы правильно и с минимальными потерями разрешить конфликт личности с окружающей ее социальной средой, нужно начать с подробного анализа сложившейся ситуации и конкретной личности. Сложность этого процесса в том, что бессознательная природа чувства одиночества со всеми его
гранями создает определенную запутанность ощущений: и распутывать этот клубок эффективнее всего специалисту. Проблема одиночества, может быть разной глубины. И если чувство одиночества, как проблема, возникает снова и снова, мешает активно жить, то пора заняться подробной глубинной диагностикой и анализом (а то и психоанализом). В любом случае – логичнее всего начать с изучения структуры
и причин конфликта вашей личности с той средой, которая вас окружает.

Для начала, признать, что одинок. Так открывается возможность понять, с чем связано это переживание, чего хочется от людей и почему это что-то от них не получается.
Не стоит бояться одиночества. Все мы в каком-то смысле одиноки. Осознавание и проживание одиночества может быть мощным ресурсом - ведь если ты знаешь, где ты, у тебя появляется возможность куда-то двигаться и развиваться.

Когда боль и одиночество уже невыносимо, когда пройдено девять кругов ада, тогда можкт тоыскаться выход, и появиться желание выйти из одиночества. Как ясно из вышесказанного, одиночество способно бессознательно привлекать своим ложным чувством безопасности и убежища - свободы от некоторых чувств. Но это как систематически создавать вакуум. Вытягтвая остатки кислорода. В конце вакуум становится давящим и разрывающим. По причинам внешним, но и по внутреним - свойствам самого вакуума.