Як зробити життя справжнім і кращим

Нікому не можу це розповісти тому пишу тут. У мене досить не цікаве життя, після війни особливо стало гірше. (Я не кажу що мені гірше всіх я кажу що просто погано мені) оскільки після початку повномасштабної війни половина друзів виїхали, з іншою половиною розійшлися інтереси і ми не спілкуємося. Думаю, що знайти друзів не проблема, але за 4 роки я ніби здичавіла. Я навчалася онлайн і до того ж рік сиділа вдома шукаючи роботу (не активно, зазначу), мені нічого той рік не хотілося і я його провела на антидепресантах.
Зараз мені стало краще і я загорілася ідеєю навчатися в іншому місті, навіть їздила вже туди і зняла квартиру, щоб точно вже почати нове життя. Щоб навчатися далі (принаймні спробувати вступити) або знайти таки вже ту роботу. Але я хвилююся що не вийде. За ці роки карантину і війни я ніби відівчилася жити соціальним життям, я змушую себе виходити на вулицю, в заклади, на заходи різні, але проводжу там час одна. Після такого я пишаюсь собою, що через не можу змогла, але потім мені завжди хочеться плакати.
Ще одне це те, що я заздрю своїй колишній подрузі. Ми з нею добре розійшлися, просто інтереси змінилися і все, досі слідкуємо одне за одним у соцмережах. І я бачу її життя. У неї є чоловік, вона з ним подорожує, має друзів. І мені так боляче, тому що я теж так хочу (звучить по-дитячому, але кажу правду). Я теж хочу когось, хто б мене любив окрім сім’ї.
Деколи я думаю, що може я вже всі свої вдачі використала. У тієї подруги були складні стосунки з батьками, її дім розбомбили, їй дуже дуже важко. Мене ж батьки люблять і підтримують, у мене є дім. Дивно так думати, але може тим, як вона зараз живе (або принаймні показує це) так їй доля відлачує за все погане що було в житті? А я всі свої можливості на все хороше використала вже. Я не скаржуся, я не проміняла б сімʼю і дім на подорожі, але ж хочеться. Я ні разу за все життя не мала хлопця. Я не не гарна і не товста (я б і не вибрала хлопця якби краса і вага для нього були пріоритетом) і вважаю що я маю нормальну особистість, але боюсь. Я дуже невпевнена в собі, я після КОЖНОЇ взаємодії з людьми думаю ну всьо тепер вони будуть думати що зі мною щось не так (мене це турбувати не має, хай думають шо хочуть). Я дуже часто порівнюю себе з іншими. Взагалі ці проблеми з соромʼязливістю в мене давно.
Я була в психолога в 16 років, вона мене дуже бісила, бо була надто вже нагла (вибачте якщо так не можна казати, але як здалось). 👇🏻