Син перестав спілкуватись.

Вітаю, Зінаїдо!

Я стараюсь не набридати своїми дзвінками.Чекаю,щоб він дзвонив .

Про характер контактування можна домовлятись - коли, скільки, в який час і таке інше.
Ви стараєтесь не набридати, тобто в якійсь мірі себе обмежуєте у бажанні поспілкуватись з сином. Про свої почуття теж можна сказати. З цього і складаються насправді стосунки, а не тільки з обміну новинами, які або радують, або засмучують.

Якось я побачила,що він був в інтернеті о 4 ранку,я встривожилась,чому він не спить.

Він не спить через свої обставини. А Ви чому не спите о 4-й ранку?

Піздніше я подзвонила і спитала,чи все у нього нормально.Він різко відповів,чому я слідкую за ним.

Напевно, не стільки слідкуєте, скільки переживаєте як мати. Я правий?

Я написала ,що зі мною не можна так розмовляти,я нічого не зробила поганого,що тривожусь за нього.
Він відповів,що йому неприємно ,що за ним слідкують.

Ми з Вами не знаємо, що у нього відбувається і чому він так різко Вам відповів. Коли слідкують, то кому це сподобається?!

Тепер перестав мені дзвонити,він не спілкується зі мною.
І я не пишу і нічого не питаю.
Я не знаю,що мені робити.

Що спадає на думку, щодо подальших дій? Може, набрати його і розповісти про себе без особливих сподівань. Про щось порадитись. Поділитись враженням.

Я боюсь втратити зв'язок з ним і в той же час не хочу "нав'язуватись"

Відчувається якесь побоювання наразитись на агресію з його боку. Це так?
Вважаю, варто дати собі відповідь, яких контактів Ви потребуєте? Які для Вас будуть прийнятними? І робити усе можливе задля реалізації своїх бажань.

Також важливо подивитись, чим НАПОВНЕНЕ Ваше теперішнє життя. Наскільки збалансовані Ваші бажання, потреби, інтереси тощо.

Доброго дня.
Згодна вцілому з колегою.
Додам від себе, що на мою думку, у Вас дуже сильна психо-емоційна залежність від сина. І саме ця залежність відштовхує його від Вас. Як на мене, Ви повністю розчинилися в ньому, він став сенсом Вашого життя. Коли ми втрачаємо себе і не знаємо, чим життя наповнити, тоді стаємо одразу нецікавими для своїх дітей. І замість того, щоб наші стосунки ставали міцнішими, несвідомо самі їх відштовхуємо. Уявіть собі, що хтось постійно Вас тримає за рукав, при цьому, роблячи вигляд, що не має до Вас ніякої справи? Адже, те, що Ви сину не телефонуєте, не означає, що постійно за нього не переживаєте та не думаєте. А що таке переживати? Це "пережовувати" життя іншої людини. Намагатися жити за нього, не давати можливість йому самому, в тому числі, помилятися. Особливо, чоловіки. Які саме завдяки своїм помилкам та своєму власному досвіду, розвиваються та стають сильнішими.
Підкажіть, будь ласка, чи є у Вас щось таке в житті, що давало б Вам відчуття наповнення навіть, якщо сина не має поруч? Ви одна виховували сина?

Edited by author 07.07.2026 13:53

Здравствуйте. Понимаю, как вам больно. Иногда взрослые дети очень остро реагируют.
Очень важно принять, что ваш сын взрослый человек. После 18 лет отношения меняются: это уже отношения не "родитель - ребёнок", а отношения двух взрослых людей. И чем больше в них уважения к личным границам и свободе друг друга, тем легче сохранить близость.
Как вы ещё можете проявить заботу? Например:прислать фотографию цветов, которые расцвели у вас,
Или поделиться смешной историей или тёплым воспоминанием, возможно написать: сыночек, как ти? Буду рада, если найдешь час поговорить. Я тебя очень люблю.
Если сын почувствует, что рядом с вами нет осуждения, контроля и необходимости оправдываться, а есть уважение, спокойствие и тепло, много тепла, ему будет легче самому сделать шаг навстречу.
Из состояния обиды и чрезмерной опеки редко рождаются хорошие отношения.
Искренне желаю вам снова почувствовать радость общения с сыном.

Добрий день! Емоцйно - психологічне віддалення (поступова втрата душевного контакту, близькості та довіри) вашого сина від вас є болючим процессом, реакцією на накопичені образи. Вам притаманний страх остаточної втрати стосунків з сином. Це холодний страх, що спонукає вас думати, що нинішня ситуація — це не тимчасова пауза, а початок кінця стосунків. Саме страх є поганим порадником, адже він заважає витримати необхідну паузу, щоб знайти ту саму «золоту середину» між нав’язливістю та повною байдужістю,
Що робити? Треба прийняти цю ситуацію і змінити свій фокус уваги зі стосунків із сином на збереження власного життя. Це знизить ваше емоційне напруження, послабить тривогу.
Наостанок. Пошук примирення вимагає величезної внутрішньої сили — це визнання права сина на власну територію, навіть якщо вона закрита для вас. як для матері; це не одноразова акція, а тривалий процес, який вимагає витримки та терпіння. Якщо ситуація викликає сильні переживання, це привід звернутися до психотерапевта, не чекаючи кроків від сина.