Страх та як із ним вчинити, щоб бути вільним

Яким буде життя, якщо весь час боятися? І яким би воно було без страху, чого б можна було досягти і що мати? Відповідаючи на ці питання, в уяві людини виникають прекрасні образи втілених найсміливіших мрій, чудове майбутнє, гарне самопочуття та задоволення своїм життям. Але, повертаючись в реальність продовжуються діалоги – «можу - не зможу», «хочу – боюся», «стане краще – буде лише гірше». І знову, і знову найкращі починання тонуть в безодні сумнівів, зневіри в себе, та найстрашніших страхів.

Страх – це як власновирощений дикий звір – доки він був ще дитям, то і пазурі виглядали не такими гострими. І людина зростає, а з нею зростає і її страх - вона годує його, пестить, дозволяє чинити як завгодно, а часом використовує і для самозахисту від кривдників. І не помічаєш, в який із моментів він виростає, і вже починає з’їдати тебе самого, особливо коли відчуваєш, що щось тут не те, що занадто боляче він гризе, граючись з тобою, і припиняєш його кормити.

Якщо вже виростив власного звіра– бери відповідальність, май мужність і непохитність вистояти, спостерігаючи наслідки і витримуючи стільки, скільки потрібно буде. Боротися з ним немає сенсу, це завжди закінчується власною поразкою. Тому залишається лише прийняти рішення позбутися його, і дивлячись прямо в очі, вистояти під облавою нападів, впивань в руки, ноги; вистояти під вагою жалю (все ж таки не чужий звір, шкода його), не годуючи ні шматочком – ані думкою, ані жодною  емоцією. Це само по собі вже важко, а потім ще й доведеться дивитися як він помирає. І буде власний біль, нестерпне бажання врятувати, сумніви, страждання. Але залишившись непохитним, і дозволивши звіру померти та розвіятись, починаєш помічати те, що він залишив після себе. Це те, що людина навіть не зауважує, борючись з ним – терпіння, силу, міць, співчуття, мужність. Саме такими якостями звір повертається до серця, з якого колись і вийшов, але вже трансформованим, але вже в інакшій  подобі. Маленьке зернятко, що колись було зрощене в звіра, знову стане зернятком в серці. А серце то вже інше, а серце вже витривале і знає життя і себе, і воно здатне виростити щось зовсім інше з того зернятка. І це вже буде свідоме посадження - виплекане, вистраждане, наповнена любов’ю і далекою пам’яттю всього пережитого разом.

Страх – частина самої людини, яку вона відмежовує від своєї цілісної структури заради різних цілей – щоб не визнавати свої слабкості і не працювати з ними; щоб вберегти себе від насилля і мати прихисток в страху, і почуватися в безпеці; щоб не ставати дорослим психологічно і сильним, бо це вимагає шалених зусиль і відповідальності; щоб втекти в нього від кривдника – бо часом легше сходити з глузду, аніж визнати, що близькі люди можуть так знущатися. Причина страху важлива, вона дає точку відліку, але куди важливіше повернути цю налякану частину себе додому, у всеоб’єднуюче серце, в інтегровану, сильну особистість.

Давайте сміливо і прямо дивитися страхам в очі, і нехай все, що було важко, непосильно, стане легко, відверто та на щастя.