ІНТЕЛЕКТ: ЩО ГАЛЬМУЄ ЙОГО ПРОГРЕС?

Людина приходить в цей світ для пізнання. Дослідницький потенціал дитини величезний, все її існування підпорядковане тому, щоб дізнатися, відкрити для себе цей світ, спробувати його «на смак», протестувати експериментами, вивчити кожну дрібницю, але... Але тут світ вносить свої корективи, створюючи перешкоди до активного пізнання в особі батьків.

Все починається з соски, яку малюкові вкладають в рот, перемикаючи його з активного інтересу до навколишнього світу на «внутрішні» відчуття - тобто на задоволення від процесу смоктання. Можливо, соска може бути виправдана в разі, якщо малюк плаче і не може заспокоїтися, або не засне - але на звичайній прогулянці по парку в колясці, коли малюк спочатку в гарному настрої, соска не просто зайва, - вона блокує можливість поцікавитися оточуючим, замінюючи її зануренням в світ тілесних відчуттів.

Далі в процес включається манеж, що обмежує свободу пересування. Малюк, що вільно переміщається по квартирі, має можливостей для розвитку більше, ніж той, якого «замкнули» в обмеженому просторі. Однак, якщо батьків більше хвилює безпека, то шансів задоволенню дослідному інстинкту йому просто не залишають.

Наступний етап - так званий вік чомучок, коли малюк у віці 3-4 років буквально засипає рідних численними «чому», «навіщо» і «як». Буває, що батьків захоплює такий стрімкий прогрес сина або дочки, але частіше, на жаль, малюк чує у відповідь: «Відчепися, мені ніколи», «Виростеш - дізнаєшся» або навіть «Припини ставити дурні питання». Тим самим дорослі вбивають тягу до пізнання, хоча могли б скористатися шансом і навіть в разі, якщо питання дитини здаються вам занадто складними, - показати, де і як можна отримувати інформацію: знаходити відповіді в книгах, енциклопедіях, в інтернеті, нарешті. Замість цього переважна більшість дітей, натикаючись на постійне невдоволення дорослих, вже до 5-6 років залишає спроби самостійного пізнання. Тим більше, що головне в навчанні - наслідування, а наслідують діти зазвичай найближчих - тобто членам сім'ї. А якщо в сім'ї прийнято не читати, а дивитися розважальні програми по телевізору або грати на комп'ютері нон-стоп, то було б дивно сподіватися виростити дитину з тягою до навчання. Якщо батьки не можуть чітко відповісти на питання «коли і що ви читали в останній раз?», якщо питання навчання вони самі закрили для себе ще в випускному класі - не варто дивуватися інтелектуальній пасивності дитини. У нашій країні, на жаль, сформувався дивний і в корені неправильний підхід до розуміння процесу навчання. Тут він сприймається як щось кінцеве, з отриманням диплома в фіналі - хоча насправді людина створена для того, щоб вчитися, пізнавати нове все життя. Але якщо в сім'ї малюк не бачить жодного прикладу отримання задоволення від пізнання нового - то шансів у нього небагато.

Однак жирну крапку у формуванні ненависті до навчання в більшості випадків ставить вже школа з її традиційним підходом покарання за будь-яку помилку. Згадайте свої шкільні зошити: акцент ставився завжди, за рідкісним винятком, не на тому, що зроблено правильно, а на тому, в чому була допущена помила (саме це виділялося жирно і червоним). Зараз, в «новій українській школі», вчителів переорієнтовують, вчать акцентувати дитину на її досягненнях, але інерція страшенна, і вони все одно знаходять, як дитину «поставити на місце» - роки досвіду так просто не перебороти. Чи варто дивуватися, що вчителі початкової школи здебільшого на виході, тобто вже до 5 класу, отримують інертних дітей, які прагнуть в першу чергу уникнути помилок і покарань за них, але при цьому не люблять навчання як процес, що в підсумку дає завжди одне і той же: тенденцію, не напружуючись, «пересидіти» урок або списати.

І все б добре, але держава цю тенденцію підтримує, скорочуючи обсяг обов'язкових до вивчення предметів до мінімуму, нижче якого спуститися вже просто непристойно; а також переорієнтувати дітей з необхідності знати предмет на необхідність вміти скласти тест із нього (що має на увазі кардинально різний підхід). Аргументується все це на перший погляд зрозумілими і начебто розумними словами, проте за ними стоїть так чи інакше перспектива катастрофічного падіння інтелектуального потенціалу населення, і у нас, як батьків, тільки два шляхи - або прийняти це, або зайнятися освітою своїх дітей самим (почавши в першу чергу з себе, а також залучивши фахівців).

Отже, наші діти, в повній відповідності з принципом природного відбору, проходять етап за етапом на шляху відрази до будь-якого інтелектуального зусилля. Витримують лише найстійкіші - однак їх не багато.

І тому головною причиною небажання розвивати свої інтелектуальні здібності є в першу чергу відсутність в суспільстві в цілому і в сім'ях зокрема пріоритету освіти, поваги до знань і любові до самовдосконалення.

Друга причина - це лінь. Наше століття - час швидке, і ми завжди і у всьому орієнтуємося на негайний результат при можливому мінімумі зусиль. Наші діти - тим більше. Чи варто дивуватися, що навчання чого б то не було, розтягнуте в часі і передбачає напругу і відмова від чого-небудь (наприклад, від можливості «відпочивати» і «не напружуватися»), - воно не в дусі 21 століття.

З іншого боку, активом нашого часу є велика кількість всіляких технологій, що дозволяють розвивати пам'ять, увагу, підвищувати інтелектуальний потенціал - було б бажання, - якщо, звичайно, воно не відбито ще в дитинстві (етапи такого «великого шляху» наведені вище). Нажаль, ми більше схильні застосовувати все це по відношенню до наших синів і дочок, а не до себе самих, начисто забуваючи про принцип наслідування, але навіть якщо ми намагаємося «вкладатися» в освіту і виховання дітей, як капітал в якийсь банк, то це вже крок вперед.

У наш час є безліч шкіл раннього розвитку для малюків, де вони вчаться, граючи. Плюс цього підходу в тому, що навчання починає асоціюватися з радістю, що ламає «порочне» коло ставлення до навчання як до нав'язаної тяжкій повинності. Справа не в методиці, яку застосовує розвиваюча школа, а в самому підході: навчання - це гра і задоволення.

Для більш дорослих же акцент у навчанні має стояти не на тому, «як», а на тому, «навіщо». Мотивація - це наше все, і якщо людина усвідомлює, заради чого йому потрібні ті чи інші знання, ефективність їх «вбирання» зростає в рази. Тому важливіше, знову ж таки, не методика, а ставлення і усвідомленість.

Що ж стосується віку, в якому ми вчимося чогось, то, не дивлячись на поширене в соціумі переконання в тому, що після 45-50 років інтелектуальні можливості людини йдуть на спад, саме мотивація в зрілому віці зростає, і тому ті, хто дійсно захотів вчитися чомусь, здатний освоїти нове і в 50, і в 60, і пізніше. Так, охочих вчитися в зрілому віці менше, зате вже ті, хто має прагнення до пізнання, дійсно здатні домогтися бажаного не гірше молодих.

Інтелект потребує вправ, розум гнучкий лише тоді, коли його постійно «завантажують», і тому найдовше зберігають і навіть множать з віком здібності ті люди, які мозок використовують активно: читають, підвищують професійний рівень на тренінгах та курсах, вчать мови або навіть звичайні вірші з дітьми чи онуками. Якщо ж людина розумово розслабляється, і піком її мозкової активності є щовечірній перегляд телепрограм - то, дійсно, з віком потенціал згасає.

Отже, як не крути, але наші здібності – тільки в наших руках. Потенціал, тобто те, що закладено природою, даний нам попередніми поколіннями - це всього лише брунька, з якої може вийти листя, але яка може і усохнути, якщо садівник не поливатиме своє дерево. З іншого боку, тягнути це дерево за листочки, щоб воно виросло швидше і вище - теж заняття безглузде, тут доречніше терпіння і регулярне підживлення заохоченнями. Тобто - праця. Успіхів вам у цьому, адже дорогу здолає той, хто йде!

Опубликовано 2020-07-04 в 14:22:59