Я не люблю свою дитину, та хочу втікти від нього

Чесно кажучи, пишу це сидячи в закритій кімнаті та плачучи після чергової істерики своєї дитини. Мені 25 років, дитині майже чотири, нажаль він є особливою дитиною. З народження і майже до 6 місяців він знаходився в реанімації через вроджену ваду, багаточисленні операції, та фактичне життя в лікарняних стінах до трьох років. Я не знаю як це "золотий час із малюком", не знаю яка вона турбота та догляд за немовлям, не прокинулись в мені оці "Материнські інстинкти", адже все що я бачила разом із малюком це стіни палат та реанімації, кучу ліків догляду та обстежень. Зараз слава богу все більш менш добре, та ми дома. Але, за останній рік він дуже змінився в плані поведінки, якщо йому щось не так він кричить так, наче його вбивають, б'ється руками і голову об все що тільки можна, не так подивишся істерика, не те скажеш, істерика, не вгадаєш з першого разу що хоче - істерика. І так доходить до 15 разів на день. Так сталося що виховую я його сама, залишити ні з ким, він весь час та всюди зі мною. Перший час намагались заспокоювати, говорити, відволікати, лоскотати, пояснювати, але без толку. Я почала часто зриватись, кричу на нього бо його крики, оце скіміння, мене вже доводять до ручки. Я його вдарила, про що дуже жалкую, він плаче, а я сиджу обіймаю і сама плачу. Але я вже не витримую, не хочу навіть щоб він підходив до мене,не хочу ніяк із ним контактувати, займатись із ним теж вже не хочу бо його вистачає хвилини на 3 далі він просто йде робити своє і змусити його займатися просто неможливо. Вже немає ні сил ні бажання щось для нього робити. Все частіше ловлю себе на думці що я його не хотіла і не хочу зараз, хочу щоб його від мене забрали та дали мені спокою. Все що маю до нього це обов'язок годувати, лікувати та стежити за ним, але ніяк не любов. Розумію що він заслуговує на краще, і що не винен з усім що сталося, але я більше не можу, хочу просто втікти від нього і забути все це як страшний сон.