«Якщо бажаєте досягти в житті успіху, зробіть наполегливість своїм найкра...»
You are reading a translation of this question from the original language: Ukrainian
Question by: Nickname_8f200 Age: 22

Зрозуміти та відпустити дитинство

Хотів би запитати поради щодо свого періоду життя. Я хлопець , мені 22 роки. З дитинства не маю батька ( коли мені було 3 роки мої батьки розлучилися через непорозуміння друг друга)
Для мене це була дужа велика втрата, так як я не мав батьківської уваги, та чоловічого виховання. Зараз майже не спілкуємося. Дуже рідкісні переписки в чаті. Батько сказав, що він не любитель звонити чи писати першим. Напевно це його характер. Хоча з мого боку трохи неприємно що він не цікавився мною всі ці роки. Якщо щось і було, то це мої питання йому, на які я отримував доволі сухі й короткі відповіді. Він людина хороша, але як батько майже не показував себе ( хоча деякі спогади з дитинства залишилися)
Мама та я переїхали жити до бабусі, тому я все своє життя зростав чисто в жіночому колі. Нажаль виховання було досить поверхневим, якщо можна так сказати. Якщо з речами проблем не було, то уваги було досить маловато. В молодості мама любила ходити гуляти до своїх друзів, тому я або сидів з ними ( з дорослими) сам по собі, або залишався вдома з бабусею. Мама теж людина непогана і в неї немає ніяких залежностей, ( як от до алкоголю чи т.п.) просто вона любила ходити до когось в гості.
Хоча в моєму житті з дитинства були доволі часті ситуації з п'яними людьми. ( Недосипи, крики, стрес і тому подібне)
Мій дядько любить випити, та часто до нас приходив вночі, щоб "зробити концерт" так сказати.
З самого дитинства я майже не мав друзів. Якщо в дитсадку хтось і з'являвся, то зараз так просто друзі не заводяться.
В школі , особливо з 5 класу був постійною жертвою булінгу зі сторони однокласників, старшокласників та всіх інших. Тому я був сам по собі. З народження самотній.
Коли мені було 13 років в мене народився мій молодший брат ( зараз йому 10 років).
Для мене це був неймовірний шок.
Ця дитина була народжена від другого чоловіка, який не має ніяких стосунків з мамою, вони просто знайомі. Там немає ні любові, нічого. Замість цього вони лише сваряться постійно як кіт з собакою. Як і найголовніше навіщо вони зробили дитину - мені невідомо.
Так от з 13 років я почав сидіти з ціїє дитиною і виховувати її.
Батько цієї дитини не живе з нами, а значить не бере участі в її вихованні. Мама, коли була в декреті, була з дитиною декілька місяців, поки потрібне було молоко, але малюк відмовився , тому почали давати суміші, а значить, цю дитину можна спихнути на мене - такою , напевно була їх думка. Мама продовжила гуляти. А я сидів з дитиною. Особливо на літніх канікулах - це була справжня відпустка для мами. Але і в інші дні, коли мені требу було висипатися, мене просили сидіти з ним, 'а чому ж мамі самій сидіти пів ночі, разом же будемо ".
Тому я з дитинства мав навчатися як міняти підгузники, які суміші купувати та що робити коли лізуть зуби. Все моє дитинство пішло на все це.

Коли мої однолітки шукали друзів, десь гуляли, або просто вдома гралися іграшками - я сидів з дитиною. Тому я вважаю що я втратив своє дитинство.

Зараз мені 22 і якщо звичайна людина в такому віці думає про навчання, чи вже навіть сім'ю, я до сих пір полюбляю дивитися мультики, спілкуватися про почуття та навіть іноді можуть зацікавити іграшки. Я вважаю що внутрішній я дуже хоче своє дитинство, те саме, яке забрали у нього раніше. Також я до сих пір не визначився з тим ким я хочу стати і що мені подобається.
Так я вже закінчив коледж, але спеціальність мені зовсім не подобається.
Мені просто не дали можливості себе пізнати і зрозуміти що мені подобається, а зараз я себе не можу знайти. На що не подивлюся - мені все не те.
Зараз з початком війни я не маю можливості навіть вийти з свого двору ( у нас свій дім) у зв'язку з тим що почалася мобілізація, і я намагаюся себе вберегти ( моє здоров'я не дозволяє мені воювати)
Тому я 4 роки в ізоляції. Тому все моє спілкування, ще з того самого дитинства, коли я доглядав брата - це інтернет друзі. Напевно це було моє єдине спасіння в цьому кошмарі. Але з плином часу і мого віку шукати друзів стало набагато складніше. Все одно частіше за все я залишаюсь і досі на самоті з самим собою.

Так от хотів би залишити декілька запитань. Враховуючи те, що зі мною сталося чи нормально те, що я в душі досить дитина і мені хочеться робити щось дитяче в моєму віці? І як з цим жити?

Чи маю я якісь шанси щоб змінити своє життя на краще? Щось усвідомити і щось зробити?

Як мені знаходити друзів? Чи нормально те, що я взагалі перейшов на онлайн режим?

І найголовніше, як прийняти своє минуле і не тримати образу на "весь світ" і на себе в тому числі, за те який я є?


Розумію, це дуже різні питання і тут багато різних тем, але для мене це дуже важливо і я не знаю де ще я можу чимось таким поділитися. Навіть якщо я не отримаю якоїсь відповіді, мені просто буде дуже приємно що це хтось прочитав. Дякую за увагу!
...
What are these ratings?

Question Ratings

Users can vote for questions they like. The best questions are featured in a special section of the website.

You can vote for a question if you found it interesting, well-described, or believe that the psychologists’ answers would be valuable for many others to read.

If you vote for a question, a link to it may later appear on your personal page in the "Liked Questions" section. Negative votes will not be displayed anywhere.

For psychologists, the questions they like will not be displayed on their personal pages.

Psychologists’ answers

There are no answers to this question yet.
Log in or register to answer.
Want to ask a psychologist a question online for free right now?