Самопізнання

Я могу быть веселой, грустной, злой и т.д.Я принимаю эти эмоции.Страюсь учитывать уместность.Отстаиваю личные границы, понимаю как ко мне относится не стоит.Но в тоже время учитывая разность эмоций человека формируется личность и мы не можем быть кем-угодно.Услышала мысль «Человек не может быть кем угодно и не может создавать фантазийные личности себя тогда это не реальность».Но учитывая разность эмоций человека, я могу слушать разную музыку, носить разную одежду примеряя разные образы(деловой наряд , на прогулку и т.д. , они могут отличаться кардинально друг от друга по стилю и цветам).Так как понять свою личность если я могу использовать, изучать и применять разные вещи в своей жизни.Значит все таки границ у человека нет ?Как понять что я создала фантазийную а не реальную личность?Где я реальная?Если я могу быть и злой и веселой и грустной, делать разные вещт.Где личность?

Мені 24, закінчила університет, за спеціальністю вчитель англійської мови. Одразу після навчання вийшла заміж і народила дитину - так вже склалось. Забезпечує мене чоловік, і я відчуваю себе через це содєржанкою. Тому питання самореалізації- це питання номер один. Особливо гостро відчула після року дитини. І до сьогодні (дитині скоро два роки) це питання мене мучить і вдень і вночі. Не хочу бути як моя мама, яка все життя не працювала, а жила за кошти вітчима та була в повній залежності і не мала права голосу.
За час вагітності я відкривала онлайн-магазин одягу (що провалилось), займалась репетиторством, що вимагало купу часу на підготовку в спробах довести урок до ідеалу. Згодом я знайшла купу причин чому зараз я змушена відмовитися від роботи репетитором ( +була вагітна на останніх термінах).. Коли зʼявилась дитина думки про самореалізацію відклались на рік. Я була вся в дитині. Але потім я знову взялась за пошуки, бо дитина підросла і зʼявилось більше вільного часу. Ходила до психолога пропрацьовувати травми (1- було багаторазове сексуальне насильство, 2 - відносини з мамою). І за цим прийшла ідея спробувати себе в психології, хотіла вступати на навчання, але коли почала готуватись до екз, зрозуміла що мене цікавлять лише теми, що стосуються мене самої, тому залишила це як хоббі. В цей момент в чоловіка зменшується дохід - і я вимушена відкласти роботу з психологом. Встигли пропрацювати насильство, але інше - ні. І в цей період я повернулась до своєї спеціальності думками. Я почала вчити далі англ і надолужувати, бо була перерва. І готувалась до екз. Я подумала: «Досить займатись маячнею, треба продовжувати йти по шляху, який почав». Я вступила на бюджетне місце до університету на свою спеціальность на магістратуру. І ЯКИЙ МІЙ ПОДИВ ЗАРАЗ, БО ЗАМІСТЬ РАДОСТІ Я ВІДЧУЛА ВІДЧАЙ. Радісним був лише сам факт, що я змогла, але сумно, бо розумію що я не маю на це бажання. Відчуття, що вся ця освіта, вся ця інтелектуальна робота мене виснажує і обтяжує. Що це не моє бажання, Мама щаслива, що доня вступила!І ідея ж була МОЯ!
Я не розумію себе! Навіщо? Щоб що? Заслужити мамину любов знову? Але чи готова я ще 1,5 року прожити в стресах вивчаючи те що не подобається? А потім ще й піти по спеціальності! Мм, не життя а мрія!
Мучає відчуття провини, що я займаю чуже місце, що я нездара, яка в 24 не знає, що вона хоче. Навіщо було здавати екзамени, подавати документи, якщо не хочеш навчатися ! Ситуація - жах..
А ще зараз прийшла думка в голову про «спробувати робити манікюр» . Чому? Бо я творча людина, я гарно малюю, я собі роблю манікюр і це мені подобається. Це робота, яка не тяжка інтелектуально. Але чесно я боюсь щоб ця спроба також закінчилась провалом. Чоловік про всі ці «пошуки» знає, підтримує, але чесно вже навіть перед ним соромно за це. Відчуваю себе дитиною малою, яка не знає що хоче, в той час як однолітки вже наповну заробляють гроші!

Вітаю.
Мені здається, що я використовую персон з якими спілкуюсь для закриття своїх потреб. Це ж повинен бути якийсь більш-менш рівноцінний обмін, але я постійно про це забуваю і думаю, що я отримую більше ніж заслуговую. Мене не покидають думки про те що я егоїстичне, брехливе і корисливе і краще піти з їх життя, щоб вони не витрачали на мене свій час і моральні ресурси. Постійно думаю, що я не заслуговую на увагу, доброту і любов від таких гарних персон. Не думаю, що я їм рівня. Мені вічно здається, що я якесь жахливе і зловмисне. І я чимось провинилось. У мене повинні бути потреби, але мені соромно за них і я їх так витісняю, що їх ніби і нема. Бо я вважаю їх закриття егоїстичним. Я не хочу нікому заважати, турбувати, шкодити, але мені здається, що я роблю це постійно.
Ще таке, я вважаю, що брешу коли кажу комусь, що люблю їх. Таке враження, що я кажу це тільки коли хочу щось від них отримати. Тошо я не знаю чим відрізняється ця клята любов від 'Дякую за послугу'. Це повертає до того, що я корислива гнида. А коли мені кажуть, що люблять мене, вони теж брешуть бо кажуть це заради порядності.