Психологія відносин

З хлопцем разом 2 роки і півтора місяці. Йому зараз 34 роки і до 33 років він жив з мамою поки через війну, я і вона не втекли у Німеччину. Раніше я також в них дуже часто була і на ночівлю залишалась бо хотілось частіше з хлопцем проводити час (вони з Києва, а я в Києві працювала) хоча при цьому орендувала кімнату в квартирі. І раніше проблем з його мамою не було, тому що, можливо ми не так часто бачились. Але зараз ми живемо разом в одній квартирі у Німеччині і бачимось частіше. Хлопець залишився в Києві.  У неї дуже важкий характер. І з першого дня як ми залишились на одинці на вокзалі Києва, вона почала зневажати мене, також спорити  ( хоча до цього вона дуже часто сварилася з своїм сином) . Коли ми жили один місяць у Німців, постійно говорила що я роблю не так, і мала якійсь претензії. Потім ми переїхали у квартиру, зараз живемо разом. Чесно кажучи я перестала її сприймати після того як вона почала ось так ставитись до мене( ти не то робиш, не  так робиш, постійно спорить, каже що мене мама погано воспитала)   Стараюсь менше бачитись меньше спілкуватися з нею щоб не конфліктувати. Бо вона завжди негативно настроєна. Але коли починаю відповідати на її наприклад претензії, починає ще більше кричати. Останній раз після того як їй сказала що не хочу з нею говорити і хотіла піти в свою кімнату вона ще більше розкричалася. Я на це не реагувала, і коли я зайшла в кімнату і хотіла закрити  двері, вона добігає з криками '' неблагодарна'' до дверей . Питаючись вломитися в кімнату просунула руку  і кричала '' я тебе зараз вдарю''. Так я її не пускала бо розуміла що воно явно не з добрими намірами доганяла. Я тільки тримала двері, але вона навалилася усією своєю вагою на них тому я не могла закрити до кінця ці двері. І просунувши руку через не закритий пройом між дверима, пробуючи мене дістати  як виявилося пізніше зробила синяки. Спочатку кричала своєму синові що я її вдарила дверима, а потім сказала що ці синяки з'явилися із за моїх рук, як виявилось я її била.  Чужим людям також це розказує. Син звичайно на її стороні і захищає її. А мені моралі з цього приводу читає так наче я в усьому виновата. Злюсь на неї і на нього бо це не справедливо. Як краще поступити в цій ситуації?

Мой мч не может смириться с тем, что он у меня не первый. У него до меня были серьезные отношения, у неё он был первым, как и она у него. По его словам всё было хорошо, просто разлюбил. С ним я в отношениях четвертый месяц, было все хорошо , пока мы не начали прям очень сильно обсуждать мои прошлые отношения. Из-за этого он постоянно себя грузит, накручивает, что я с кем-то встречалась, вступала в близость и прочье. Он старается меня в это не втягивать и просто на этот период со мной не общаться что бы не грузить и меня. Но сегодня он сказал что последнее время эти мысли у него реже, но они сильнее влияют на него, вплоть до того что в эти моменты он хочет предложить сделать паузу или расстаться, но когда его попускает, всё как и не бывало. Незнаю что мне делать, я хочу быть с ним и он со мной тоже, но без понятия как ему помочь это проработать, ибо он говорит что пытается сам, а меня не хочет впутывать, но я вижу что всё только хуже. Когда мы вместе, то всё нормально, а если по отдельности, то он может сказать что идет спать, а потом в итоге оказывается что он не спал всю ночь из-за того что грузил себя этим. Слова про то, что следует жить настоящим и будущим его не волнуют, он говорит что он живёт мной, но я то поменялась с тех времен, и говорю ему , что я с ним, я хочу быть с ним, я ни с кем его не сравнивала никогда и даже не вспоминала о бывших, потому что мне никто кроме него не нужен. Мне его становится жалко, потому что я вижу как человек из-за меня себя мучает, но отпустить я его тоже не могу. Помогите пожалуйста, как мне быть, как мне помочь ему, как поступить?

Вітаю. Пишу тут, бо не маю можливості консультуватись в іншій формі ( зараз на передовій, хоча всі психологи казали, що армія мені категорично протипоказана. Але тримаюся вже 9 місяців і 2 контузії й інші хвороби не зламали). Та питання на іншу тему:
Я чмо, в якого до 20 років не було стосунків і сексу.
В 20 я зруйнував стосунки, бо мені не всеодно, що в жінки було до мене. Весь психологічний матеріал, що я знайшов на цю тему зводився до слів ''є чоловіки, яких це звилює''. З 9 психологів, до яких ходив, один сказав: ''Це неважливо'' і не став продовжувати цю тему, решта 8 сказали: ''Якщо ти хочеш незайману дівчину - значить вона тобі потрібна''.
Після багатьох років самотності знайшов. У свої 29. Але пішов далі. Мені мало одної технічної незайманості. Мене бісить, що в неї був хлопець і ''были попытки заняться сексом''. Вже вимагаю повної душевної чистоти.
Розумію, що я вже старий і чистішої дівчини не знайду.
Можна сказати: якщо любиш, то буде всеодно.
Тоді я ніколи нікого не любив і не полюблю.
Що тоді? Бути самотнім? Я не з тих, кому добре самому і хто чогось добивається в житті без підтримки.
Я кинув навчання через депресію, причина якої самотність. На роботі довго не тримаюся, бізнес не можу налагодити. Почав деградувати і втратив навички, котрими раніше володів, а також бажання чимось займатися. Єдине, що я зробив в житті самостійно - пішов на війну. Я не вірив заздалегідь, але це був останній спосіб змінитися, що прийшов мені в голову. Він не спрацював.
Я ідеально нікчемна людина. Жити мені не потрібно, а помирати не хочу. Думав вб'ють на війні. Ні. Везучий чорт. Побратими жартують, питаючи: ''Скільки в тебе ще життів залишилося?''
Друга половина розповіді для того, щоб підкорегувати ваші відповіді. Основне питання:
Що робити з зацикленістю на повній невинності?