Соціально-психологічні особливості виникнення любовної адикції

» Поведінкові та емоційні залежності » Соціально-психологічні особливості виникнення любовної адикції

Основним мотивом особистостей, які мають схильність до адиктивних форм поведінки є активна зміна психічного стану, який їх не задовольняє, про котрий вони кажуть як про “сірий”, “нудний”, “монотонний”, “апатичний”. Любовною адикцією називають вид адиктивної поведінки з фіксацією на іншій людині, для якої характерні взаємозалежні взаємини, що виникають між двома адиктами. Часто можна побачити пари, в яких чоловік страждає від хімічної залежності, а жінка хворіє на булімію, причому обидва ще й любовні адикти. Або чоловік-трудоголік та жінка, яка страждає шопоголізмом та може проводити вільний час в казино.

Перейдемо до порівняння ознак здорового кохання та любовної адикції.

Шалена та нещасна любов, яка несе біль та страждання навіть на початку взаємин, не є справжнім здоровим коханням, а являє собою “голод”, “спрагу” за коханою людиною, аналогію наркоманії, і тому називається ще й “наркотичним коханням”. Це почуття може біти взаємним чи невзаємним, але в кожному разі воно вводить в оману, як наркотики та алкоголь, співзалежні закохані не можуть розлучитися, відчувають “синдром відміни”. Як правило, любовна залежність затягується на роки. І перетворюється на хворобу, яка не несе нічого, окрім болю, і яку треба лікувати.

Здорове кохання приносить радощі, закохані відчувають себе вільними, щасливими і разом і нарізно, кожен може самореалізуватися в різних сферах. Здорове кохання належить двом людям, тоді як любовна залежність часто характеризує стан однієї людини, яка страждає від нерозділених почуттів. Закохані почувають себе впевнено, безпечно, гармонійно. Любовний адикт рідко переживає моменти щастя (“Щастя – лише мить...”), він часто перебуває в стані занепокоєння, ревнощів, недовіри, сумнівів, його дратує партнер. Про свободу та гармонійність не може бути й гадки, так як настрій адикта залежить від настрою, погляду, слова “коханого”.

Знайдіть психолога в Україні або онлайн, ознайомтеся з цінами на послуги психологів, читайте та отримуйте безкоштовні поради психологів.

В любовній залежності немає рівноправності. Один домінує, інший виконує всі його примхи, намагається задовольнити його бажання, він ініціює всі заходи, бере на себе відповідальність за взаємини, прощає приниження, у нього зростає толерантність щодо такого, об'єктного, ставлення. Те, що він ніколи б не дозволив іншим людям, він охоче дозволяє домінуючому співадикту. При здоровому коханні неважливо, де кохана людина зараз. Важливо, що вона є. І хочеться, щоб вона була щасливою. При адикції “закохані” кажуть, що помруть без іншого, а життя не має сенсу без нього. В адиктивних взаєминах виникає ворожість та бажання помститися. Любовній адикції притаманне стійке бажання змінити партнера, щоб “стало легше”, що породжує замкнене коло. В здоровому коханні ми сприймаємо партнера як рівноправну особистість з усіма притаманними їй унікальними рисами, поважаючи її та не намагаючись “перебудувати”.

Любовна адикція характеризується наступними ознаками:

• зверхцінне ставлення до Значущого Іншого (ЗІ) з фіксацією на ньому, з рисами нездоланного насильства;
• нереалістичне, некритичне очікування безумовно позитивного ставлення ЗІ з відмовою від можливості залишатися самим собою;
• усвідомлений острах покинутості, який послаблює негативні почуття до об'єкта та спонукає йти на будь які жертви заради збереження взаємин;
• неусвідомлюваний острах інтимності, який гальмує сексуальний потяг в ситуації фізичної близькості;
• вибір ЗІ, який не може бути інтимним (близьким) здоровим шляхом, часто це адикт уникнення.

В той же час, для адикта уникнення є характерними наступні риси:

• зверхцінне ставлення до ЗІ, якого ззовні уникають;
• закритість внутрішнього життя від ЗІ через острах його контрою та поглинання ним;
• формування замісних, адиктивних взаємин з іншими об' єктами.

Зазвичай взаємини між двома любовними адиктами мають наступну динаміку. Спочатку спостерігаються надзвичайно взаємозалежні взаємини (які часто нагадують наркоманію), із яких практично виключаються інші люди, включаючи і власних дітей. Оскільки один із адиктів більш енергійний та активний (наприклад, гіперфункціонал, єдина чи старша дитина в батьківській сім'ї), то у його партнера зростає острах бути поглиненим, він намагається дистанціюватися та поступово перетворюється на адикта уникнення. Співзалежність між любовним адиктом та адиктом уникнення може розвинутися з самого початку взаємин. Формується порочне коло: чим більше виявляє свою активність любовний адикт, тим більше змушений віддалятися адикт уникнення, посилюючи тим самим у партнера страх бути покинутим та відчуження. Зазвичай цю фазу взаємин характеризують, як таку, коли “нам погано один без одного і нам погано разом”.

Так починається конфлікт залежних взаємин, коли адикт уникнення починає задовольняти свої адиктивні потреби в іншому любовному зв'язку чи в інших адикціях: трудоголизмі, хімічній адикції, гемблінгу та ін. Іноді для того, щоб уникнути ЗІ, адикт уникнення йде на емоційний розрив, детермінанти якого розглянемо далі. М. Боуен в концепції про рівень диференціації “Я” описує формування психологічно залежної від інших особистості, коли “психологічного народження” (сепарації від батьків) не відбувається, тобто дитина не починає спиратися на свою внутрішню силу, у неї не розвивається відчуття свого внутрішнього “Я”, вона не спроможна робити вибір, не несе відповідальності за свої дії. Дитина не може будувати свої взаємини з іншими людьми, ділитися своїми почуттями, виражати їх. Якщо задача сепарації не вирішена, подорослішавши, така людина не буде відчувати в собі внутрішніх ресурсів для подолання своїх труднощів. Для того, щоб подолати переживання та почувати себе добре, їй необхідно спиратися на щось зовнішнє. В результаті вся енергія таких людей спливає на пошуки кохання, схвалення ззовні (самі себе вони схвалювати не спроможні, спиратися на себе не можуть). Недиференційованість на рівні окремої особистості буде виявлятися в низькій стресостікості, нереалістичній самооцінці (нарцисичне коливання від всемогутності та грандіозності до полярного знецінювання та меншовартості), залежності від схвалення інших та їх думок щодо адикта. Слід зазначити, що інтелект стосовно речей, які не стосуються особистості, може бути розвинутий на досить високому рівні. В коханні кожний намагається бути таким, яким його хоче бачити партнер і в свою чергу потребує від партнера подібних змін. Відбувається процес злиття, аж до втрати себе, зникають кордони особистості. Таке злиття подібне до зникнення особистості. Для деяких людей острах самотності нестерпний, вони прагнуть бути тільки “у взаєминах”, і це призводить до такого злиття. Як результат, виникає острах зникнення, який долається шляхом дистанціювання чи емоційного розриву із Значущим Іншим. Для того, щоб знизити значущість партнера (який іноді починає “мучити” партнера, потребуючи все більше змін та все більше лімітуючи його), зазвичай треба знецінити чи партнера (“Як ти взагалі зміг подумати, що щось значиш для мене?”) чи самі взаємини (“У нас нічого не було” та ін.). Такий розрив стимулює наступний цикл пошуків близькості (з тим же партнером або з іншим), або депресію та відчуження, або пошуки нових систем взаємин.

Любовні адикти та адикти уникнення страждають від відсутності у взаєминах інтимності та довіри. Вони почувають себе непотрібними та недооціненими, водночас будучи не в змозі створити взаємини з неадиктивними людьми і не захоплюються ними, тому що вважають їх нецікавими та непривабливими. Річ у тому, що у таких взаєминах їх приваблює, по-перше те, що знайоме з дитинства (наприклад, у дівчини була мати, яка то відштовхувала дитину, то повертала, така собі метафора “бумерангу”), по-друге, обіцяє реалізувати, нарешті дитячі фантазії про безумовне прийняття (чого дитина не в змозі була здобути в сім'ї з емоційно відчуженими батьками), по-третє, дає надію на новому рівні вилікувати дитячі рани в об'єктних взаєминах.

До соціально-психологічних чинників любовної адикції слід віднести вплив соціальних стереотипів та сім'ї. На жаль, те кохання, яке постає перед нами в літературних джерелах і яке є взірцем для наслідування, є саме любовною залежністю. Історії Ромео і Джульєтти, Петрарки та Лаури, Хозе і Кармен, Анни Кареніної та Вронського та інші незлічені прекрасні описи таких взаємин показують людям, яким саме повинно бути справжнє кохання. Сповнене страждань та тривоги, перепон та принижень, скоріше за все таке, що не має перспектив і спливає крізь пальці, як пісок. Переважна більшість пісень про кохання присвячена саме залежним взаєминам. Серіали, в яких герої долають майже неможливі перепони, потерпають від знущань, страждають від зрад, а, наприкінці, врешті решт здобувають бажане, оспівують саме любовну залежність. Людей з дитинства виховують на таких прикладах, формуючи стереотип, що справжнє кохання може і повинно бути нещасливим та сповненим страждань.

Якщо звернутися до текстів українських народних піснь, то ми зустрічаємо такі, досить харктерні для національного любовного дискурсу фрази: “Я не смутна, лем сердита, бо звечора батьком бита. Била мене мамка з ночі за Івана карі очі” (“Тече вода каламутна”), “Була собі Маруся, полюбила Петруся. І за того Петруся била мене мамуся” “(“Була собі Маруся”), “Буде мене мама бити, та нікому боронити” (“Час додому”), “Хто з любов'ю не знається, той горя не знає” (“Цвіте терен”), “Ой, краще б я була кохання не знала...” (“Ой, чий то кінь стоїть”), “Ой, мала я мужа-пияка. Нічого не робить, тільки п'є. А прийде до дому, а додому прийде – мене, молодую завжди б'є” (Посадила рожу край вікна»). Народні прислів'я типу “Якщо ревнує, то й любить”, “Якщо б'є, то й кохає”, “Люблю як душу, трушу мов грушу” послуговують інструкцією для виконання і закликають терпіти насильство, щоб кохання було “справжнім”. І тоді емоційна реакція виникає тільки на таку людину, яка викликає чи здатна викликати тривогу та страждання, веде себе непередбачено, грає в “кішки-мишки” та може спровокувати виникнення у адикта широкий спектр інтенсивних почуттів, які він вважатиме за кохання.

Але порівняно з впливом соціуму, вплив батьківської сім'ї на формування адиктивної поведінки є незрівнянно вагомішим.
Розглядаючи проблему формування обсесивно-компульсивного типу особистості (з насильницким радикалом), треба сказати про жертв емоційного чи фізичного насильства, депривацій та травм в батьківській сім'ї. Відомий сумний факт, що людина, яка пережила, наприклад, емоційні приниження чи інцест, буде підсвідомо повторювати відомий їй патерн (насильство, захоплення іншого, як раніше захоплювали її в дитинстві, відігравання звичної ситуації, намагаючись компенсаторно змінити її з іншими людьми, які можуть чимось нагадувати батьків) вже в дорослих взаєминах. Багаторазове звертання до однієї й тієї ж (за відсутності іншої) відомої з дитинства моделі поведінки в ґендерних взаєминах призводить до адиктивного “кола”. Водночас, у дівчат (є дуже мало подібних свідоцтв про взаємини “мати-син”), яких виховував батько, що відчував острах від самої думки про інцест, не дивився ніколи на свою дитину з ніжністю, ніколи не казав їй про її жіночність (а саме здорове ставлення батька до своєї дочки як до жінки виховує в ній ґендерну ідентичність), виникає відчуття пустоти і нескінчені питання про те, що ж таке жіночність. Вони не мають здорового взірця взаємин “чоловік-жінка”, як і ті жінки чи чоловіки, що потерпали від насильства.

Якщо батьки сприймають дитину такою, якою вона є, не потребують від неї безумовної слухняності, не забороняють їх відчувати, не проектують на неї свої власні нереалізовані мрії (щоб дитина досягла успіху там, де батьки не змогли), не відщеплюють від дитини її ґендерну ідентичність, то індивідуальність і незалежність дитини не будуть зруйновані. Якщо ж батьки використовують свою дитину таким чином, то шляхом маніпуляцій вони викликають у дитини почуття провини за невідповідність батьківським очікуванням, шантажуючи тим, що, мовляв “Ми не будемо тебе любити, якщо ти не будеш такою, як ми від тебе чекаємо” чи “Ти нас не любиш, тому що не хочеш робити так, як ми кажемо”. Дитина всіма силами намагається добитися схвалення і прийняття від холодних, ворожих, знецінюючих батьків. Коли батьки, нарешті, “прощають” її, дитина відчуває щастя прийняття. Коливання між відчаєм (“розбитим серцем”) та ейфорією така дитина і приймає за любов. І, подорослішавши, знаходить подібні взаємини. Часто батьки делегують відповідальність за свої подружні взаємини своїм дітям, наприклад, кажучи дитині, що не можуть розлучитися тільки через неї. Таким чином, дитина відчуває свою відповідальність за те, що її батьки не щасливі. Один з пацієнтів А. Лоуена сказав: ”Я не міг плакати при своїй матусі, так як не повинен був її дратувати, у неї було достатньо своєї печалі”. Дитина пригнічує чи витісняє свої прагнення, намагаючись стати тим, хто може ощасливити своїх батьків. Не важко помітити перехід від бажання бути хорошим у сім'ї до хорошого функціонування в школі та досягнення успіху в професійній кар'єрі. Це бажання сподобатися іншим виникає з надії, що такі вчинки гарантують нам чиюсь любов та переможуть досвід “розбитого серця”, який є справжньою мукою з дитинства. Така потреба проявляється у дорослого, зазвичай ця потреба не усвідомлюється, всі намагання досягти прийняття такі ж неуспішні, як і у дитинстві. Цю потребу супроводжує почуття “пастки” чи “загнаності в кут”, особливо при взаєминах з партнером, який точно відтворює комунікацію з батьками, яка часто характеризується парадоксальністю, або подвійними посланнями. заборона на обговорення є джерелом найбільш глибоких дисфункцій. Дослідження показали, що в сім'ях, де один із членів мав діагноз “шизофренія”, найбільш яскравою характеристикою комунікації є суперечливі чи взаємовиключні послання на рівні повідомлень та взаємин, а, по-друге, жорстка заборона обговорювати ці протиріччя.
В ситуації неконгруентної комунікації важко вибрати, на яку частину орієнтуватися, вибір ніколи не є правильним. Пасткою для учасників комунікації подвійне повідомлення стає за існування таких умов: залученість людей до інтенсивних взаємин, які мають високий ступінь фізичної/психологічної цінності (мати/дитина; пара закоханих); реципієнт не може вийти поза межі встановлених подвійним повідомленням рамок, тому ще не може орієнтуватися ні на який з суперечливих компонентів повідомлення.

Так, у взаємозалежних взаєминах любовних адиктів один із них (зазвичай той, хто має екстернальний локус контролю і всю відповідальність покладає на партнера) оперує суперечливими повідомленнями, а його партнер, блукаючи між одночасним заохоченням до взаємодії та відштовхуванням, потрапляє в безнадійну ситуацію, відчуваючи себе таким же самотнім, безпорадним та залежним, як і у дитинстві. Характерною відповіддю адикта уникнення на запитання “Що мені робити? Чого ти хочеш?”, є фраза “Ти сам(а) знаєш”, яка не залишає жодного шансу на взаєморозуміння.

Ганна Леонідівна Федосова – кандидат психологічних наук, науковий співробітник Інституту психології ім. Г.С. Костюка

Редагування 2023-04-11 в 06:46

Опубліковано на сайті 09-09-2009

» Поведінкові та емоційні залежності » Соціально-психологічні особливості виникнення любовної адикції